Частина 1. Кроки
Мені ще ніколи не доводилося розповідати цю історію, але вона повністю правдива. Це трапилося коли мені було 6 років.
Якщо в тиші прикласти вухо до подушки то можна почути, як б'ється твоє серце. В дитинстві цей м'який та ритмічний стук був дуже схожий на кроки по килиму. Тому в дитинстві, я майже кожну ніч, засинаючи, чув ці кроки, і переляканий виривався зі сну.
Усе дитинство я прожив з матір'ю в досить таки непоганому районі, який переживав перехідну фазу - туди поступово переїжджали люди з низьким достатком, серед яких були і ми з матір'ю. Ми мешкали в такому будинку, котрі по частинах перевозили по автомагістралі але мати про нього добре подбала. Навколо будинку був ліс, в якому я полюбляв грати в день, але вночі він видавався не такім привітним, а навіть лячним. Додайте до цього ще й те, що в нашому будинку був досить великий підвал, і ви зрозумієте, чому мою уяву заполонили усілякі монстри, котрі поглинали усі мої думки, коли я прокидався від звуку кроків.
Я розповідав матері про кроки, але вона відповідала, що мені це лише здається. Я настільки вірив в це, що вона навіть промила мені вуха, тому що я вважав, що це допоможе мені заснути. Але це, звичайно, не допомогло.
Не зважаючи на те, що кроки лякали мене , в той час не відбувалося нічого дивного, якщо не брати до уваги те, що я лягав спати горі двоповерхового ліжка, а просинався внизу.
Втім, це буде не надто й дивно, тому що інколи я прокидався у вбиральню або попити серед ночі, а потім вдягався на нижній частині ліжка (я був єдиною дитиною, тому міг собі це дозволити). Таке траплялося один чи два рази на тиждень, та й просинатися знизу було зовсім не страшно. Але в одну ніч, я прокинувся не внизу.
Я чув кроки, але вони лунали занадто далеко, щоб збудити мене. Тому я прокинувся не від них та не від кошмарів, а від холоду. Було дуже холодно. Відкривши очі я побачив зірки. Я був в лісі. Я відразу схопився, намагаючись зрозуміти що відбувається. Я думав що сплю, бо з чого б мені опинитися в лісі? Поруч лежав надувний човен в формі акули. Через нього усе видавалося ще більш сюрреалістичним, але , коли мені так і не вдалося прокинутися, я зрозумів, що це був не сон. Я підвівся, намагаючись зорієнтуватися, але ліс був незнайомим. Я весь час грав в лісі біля та знав його досить добре, але якщо я опинився в зовсім незнайомій місцині, то як я міг би звідти вибратися? Я зробив крок, та мою ногу пронизав біль, відкинувши мене туди, де я щойно лежав. Я наступив на колючку. В світлі місяця я побачив, що вони були всюди. Подивившись на іншу ногу, я переконався, що вона в порядку. На мені не було ні подряпини, і я ще й не дуже забруднився. Я трохи поплакав, а потім знову підвівся на ноги.
Я не знав куди йти, і через це навмання обрав напрямок. Я хотів покликати на допомогу, але стримався, бо не хотів бути знайденим тим, що могло опинитися поблизу.
Я йшов, напевно, декілька годин.
Я намагався йти прямо, намагаючись не змінював курс там, де потрібно було обійти. Я був дитиною, та мені було моторошно. Ні було ні виття, ні криків, і тільки одного разу я почув звук, котрий налякав мене. Це було схоже на рюмсання дитини. Зараз я думаю, що це була кішка, але тоді я почав панікувати. Я біг, завертаючи у різні боки, минаючи густі кущі та повалені дерева. Я уважно дивився під ноги, тому що вони зараз дуже вразливі, через те що я біг босоніж. Я уважно дивився під ноги, і не дуже уважно на те, куди вони мене несли. Через деякий час після того як я почув рюмсання, я побачив те, через що мене охопив відчай. Це був надувний човен.
Я був в 10 метрах від того місця, де я прокинувся.
В цьому не було нічого надприродного. Я просто заблукав. До цієї миті я більше думав про те, як вибратися з лісу, ніж про те, як я тут опинився. Але, повернувшись до цієї місцини я задумався. Я вже не був впевнений що це ліс, який ріс за моїм будинком. Чи зробив я великий гак навколо цього місця, чи просто обернувся та й побіг в зворотному напрямку? Як же повернутися додому? В той час я вже знав, що полярна зірка - найяскравіша, тому і відшукав її в нічному небі, і пішов їй на зустріч.
З часом я почав помічати знайомі місця. Побачивши канаву, в якій ми з друзями полюбляли кидатися брудом, я зрозумів, що знайшов шлях додому. Я йшов повільно, тому що в мене боліли ноги, але я настільки зрадів, що почав бігти підтюпцем. Побачивши дах свого будинку, з мене вирвався радісний всхлип, і я прискорився. Я дуже хотів додому. Я вже вирішив, що нічого не буду розповідати, бо не знав, що казати. Я повинен був повернутися, привести себе до ладу та лягти спати. В мене шалено заколотало в грудях, коли завернув за ріг, і побачив ґанок будинку.
Там горіло світло.
Я знав що моя мати прокинулася, і що доведеться пояснити де я був, але я не знав, з чого почати. Мій біг сповільнився, і я перейшов на кроки. Я побачив силует за фіранками, і , хоча я і турбувався через майбутню розмову, в той момент це було неважливо. Я піднявся на ґанок, дотягнувся до ручки, але так і не встиг відкрити двері. Зненацька, ззаду мене схопили та почали тягти назад. Я волав з усіх сил "мамусю, мамусю допоможи!". Те, що я майже опинився в безпеці, а потім мене так грубо вирвали, наповнило мене жахом, який я не можу описати навіть зараз.
Двері, від яких мене відірвали, відчинилися, та в моєму серці з'явилася надія. Але це була не моя мама.
Це був чоловік, та він був величезним. Я звивався та бив по ступнях того, хто мене тримав, водночас намагаючись втікти від того, хто щойно вийшов з будинку. Я був наляканий, але мене переповнювала лють.
"Відчепись від мене! Де вона? Де моя мама? Що ви з нею зробили?"
Від криків в мене боліло горло , та , вдихнувши повітря, я нарешті вихопив звук, який я не почув зпочатку. " Любий, будь ласка, заспокойся. Я з тобою". Це був голос мами. Руки , які тримали мене, послабили хватку, та опустили мене на землю. Тоді я зміг разгледіти одяг чоловіка, який стояв переді мною. Це був поліцейській. Я обернувся на голос і побачив, що це була мама. Все було добре. Я заплакав і ми втрьох ввійшли в будинок.
- Я така рада, що ти вдома. Я боялася, що більше тебе не побачу. - По її обличчу побігли сльози.
- Вибач, я не знав що сталося. Я просто дуже хотів додому.
- Нічого, головне що ти в безпеці. Більше ніколи так не роби, бо в мене ноги зітруться стільки бігати.
Вона посміхнулася, витираючи хустиною очі, я також посміхнувся.
- Вибач що вдарив тебе, але навіщо ти мене схопила?
- Я боялася що ти знов втечеш.
- Що ти маєш на увазі? - запитав я нічого не розуміючи.
- Ми знайшли на твоїй подушці цю записку - відповіла вона, вказуючи на папірець, який дістав поліцейській.
Я взяв записку та почав її читати. Це був лист перед втечею. В ньому було сказано, що я дуже нещасний, що я більше не хочу бачити матір та своїх друзів. Мати з поліцейським щось обговорювали, а я все дивився на лист. Я не пам'ятаю як я його писав. Я взагалі нічого не пам'ятав. Навіть якщо я міг уві сні піти в ліс, якщо все це було правдою, в одному я був впевнений.
- Моє ім'я пишеться не так... Я не писав цього листа.
Частина 2. Кулі
Коли мені було п'ять років, я ходив в дитячий садок, керівництво якого впроваджувало навчання за допомогою практичних занять. Це було частиною нової програми, спрямованої на те, щоб дозволити дітям розвиватися згідно їх особистого ритму. Для цього вихователям дозволяли вигадувати свої власні плани навчання. Кожен з них міг обрати собі власну тему, якої б він хотів притримуватися на кожному уроці. Ми звали їх гуртками . Був гурток "Космос", гурток "Море", "Земля", а мене зарахували в групу, яка називалася "Суспільство".
Зазвичай в дитячому садку навчають хіба що зашнуровувати взуття та ділитися ласощами, тому, з того періоду мого життя, мені запам'яталися тільки дві речі: в мене краще за всіх виходило писати своє ім'я та проект з повітряними кульками. Цей проект співпадав з темою нашого гуртка як найкраще, тому що мав пояснити нам як працює людське суспільство.
Ви напевно чули про такі експерименти. Того дня, ми ввійшли в клас та побачили, що до кожної стільця була прив'язана надута кулька, та на кожній парті лежав маркер, олівець, клаптик паперу та конверт. Потрібно було написати листа та покласти його в конверт, який потім потрібно було прив'язати до кульки. Ще ми могли намалювати картинку, якщо хотіли. Багато дітей сварилися через те, що хотіли кульку іншого кольору, а я, на відміну від інших, одразу сів і почав писати листа.
Всі листи повинні були відповідати шаблону, який нам вигадав вчитель, але залишалося трохи місця для творчості. Мій лист був приблизно таким "Привіт! Ти знайшов мою кульку! Це моє ім'я, а це номер садочка в який я ходжу. Можеш залишити собі кульку. Сподіваюсь що ти відповіш. Мені подобається гуляти, будувати хатинки з піску, плавати та заводити друзів. А що подобається тобі? Напиши скоріш! Ось тобі долар на марку." Я вклав в листа долар, на якому великими літерами я написав "на марки". Мама казала що це не обов'язково, але я вважав себе дуже розумним, тому і зробив це.
Вихователька сфотографувала кожного з нас зі своєю кулькою, та ми поклали ці світлини в конверт разом з листом. Туди клали ще одну записку, в котрій пояснювалася сутність проекту та щире прохання прийняти в ньому участь, надіславши у відповідь фото свого району. Ось і вся ідея - створити суспільство, не виходячи з садочка, та встановити безпечний контакт с незнайомою людиною. Це здавалося таким цікавим...
Впродовж наступних декількох тижнів почали надходити відповіді. Всім почали приходити фотографії різних місць, і кожного разу, коли надходив лист, вихователька вішала фотографію на мапі, яка висіла на стіні. На цій мапі ми відмічали звідки прийшов лист, та як далеко долетіла кулька. Це була дуже крута ідея, тому що ми почали з нетерпінням очікувати того, щоб скоріше прибігти в садочок та дістатися, чи прийшла до нас відповідь. Впродовж року ми щотижня писали листа своєму другові по листуванню. Ті, кому ще не надійшла відповідь, писали другу по листуванню іншого учня. Мія відповідь прийшла однією з останніх. Коли я зайшов у клас, я подивився на парту, там, як і раніше, не було листа. Тоді підійшла вихователька і дала мені конверт. Я, напевно, виглядав занадто радісно, тому що коли я відкривав конверт, вона поклала мені руку на плече та сказала "Будь ласка, тільки не засмучуйся. Я не розумів чому я повинен засмутитися - відповідь же надійшла? Тоді я здивувався, що вона знає, що лежить у конверті, але зараз я розумію, що там могло бути щось непристойне. Але все ж таки, чому вона думала, що я засмучуся? Відкривши конверт я усе зрозумів. В ньому не було листа.
У конверті лежала лише фотографія, але я не міг розібрати, що на ній зображено. Вона була схожа на шматок пустельного пейзажу, але світлина була дуже розпливчаста, немов камера рухалася під час зйомки. Зворотньої адреси не було, тому я не міг відповісти. Через це я дуже засмутився.
Минув час, і майже всі припинили своє листування. Звичайно, не кожному буде цікаво переписуватися з дитиною. Незабаром усі, окрім мене, втратили інтерес до листів. Потім я отримав ще один конверт.
Мене радувало те, що я ще отримую листи, в той час як інші друзі з листування забули про своїх кореспондентів. Те що я отримував нові листи, було логічно, бо у першому конверті я не отримав нічого, окрім змазаної фотографії, і відправник, напевно, вирішив виправити цю помилку. Але в конверті знов не було листа, тільки ще одна фотографія.
На цей раз зображення було чіткішим, але я усе одно не міг розібрати, що намагався сфотографувати відправник. Фото було зроблено під кутом вгору, він охоплював верхній кут якогось будинку, але інша частина була вся у відблисках сонця. Зрештою, дітям дозволили забирати фотографії додому. Мій кращій друг Джордж був другим за кількістю фотографій, котрих він забрав додому наприкінці року. Його друг з листування виявився дуже щедрим і вислав йому фото всього сусіднього міста. Джордж забрав додому, здається, чотири фотографії.
Я приніс додому майже п'ятдесят.
Всі конверти перевіряла вихователька , але через деякий час, я навіть припинив дивитися на фотографії. Я збирав їх у свою шухляду, де в мене зберігалася моя колекція коміксів, бейсбольні картки та інші подібні речі. До кінця року, вони мені зовсім перестали бути цікавими.
На Різдво мама купила мені невеличку машинку, яка виготовляла морозиво. Джош мені так заздрив, що його батькам довелося купувати йому на день народження таку саму, тільки краще. В літку ми придумали продавати таке морозиво по долару за ріжок. Джош мешкав в іншому районі, але ми вирішили, що краще торгувати було в мене. Ми займалися цим на вихідних, п'ять тижнів поспіль, доки мати не наказала нам зупинитися. І я тільки нещодавно зрозумів чому.
Наприкінці п'ятого тижня, ми разом з Джошем підраховували наш заробіток. Оскільки в нас було по морожениці, у кожного з нас накопичилася окрема купка грошей, яку ми потім об'єднали та поділили порівну. У той день ми заробили по 16 доларів, і коли Джош віддав мені мій п'ятий долар, мене охопило збентеження.
На банкноті було написано "На марки".
Джош побачив мої здивовані очі та подумав, що щось не дорахував, але я розповів про долар і він сказав "Ух ти, як круто". Трохи подумавши, я погодився з ним. Думка про те, що долар повернувся до мене, змінивши стільки господарів, видалася мені дивовижною. Я побіг додому, щоб розповісти мамі, але був настільки схвильований, а вона настільки зайнята телефонною розмовою, що моя розповідь виявилася незрозумілою. Мати просто сказала "ух ти, як цікаво".
Я вийшов на вулицю та сказав Джошу, що мені потрібно щось йому показати. Ми увійшли в мою кімнату, та я відчинив шухляду, щоб показати йому конверт з фотографіями. Я почав з першої, але вже на десятій йому стало це не цікаво і він запропонував мені піти погратися в канаві, що поруч мого будинку, поки за ним не приїхала мати. Так ми і зробили.
В канаві ми гралися в війну багнюкою, але декілька разів переривалися через шум, який лунав з лісу. В нашому лісі мешкають єноти та дикі кішки, але для них, ці звуки були занадто гучними. Ми почали сперечатися з приводу того, що саме видавало звук. Я заявляв що це була мумія, але Джош наполягав на тому, що це був робот.
У канаві ми грали в грязьову війну, але кілька разів переривали гру через якийсь шурхіт у лісі. Там жили єноти й дикі коти, але для них цей шум був надто гучним. Ми обмінялися здогадками щодо того, що це могло бути. Я припустив, що це була мумія, але Джош наполягав, що це був робот. Коли ми йшли, він подивився мені в очі і цілком серйозно сказав: "Ти ж це чув? Це був робот? Ти ж теж чув?" Так, я чув, були якісь механічні звуки, і це дійсно міг бути робот. Тоді я погодився з Джошем, і тільки тепер мені стало ясно, що ж ми чули.
Коли ми прийшли, мама Джоша чекала його за кухонним столом разом із моєю мамою. Джош розповів їй про робота, наші мами розсміялися, і Джош вирушив додому. Ми з мамою повечеряли, і потім я ліг спати.
Я трохи пролежав у ліжку, але потім вирішив підвестися і заново оглянути конверти, бо через те, що трапилося вдень, усе це знову стало цікавим. Я взяв перший конверт і поклав його на підлогу, поклавши зверху розпливчасту фотографію. Поруч я так само поклав другий конверт разом із фотографією верхнього кута будівлі. Зрештою, у мене вийшло щось на зразок таблиці п'ять на десять. Мене завжди вчили берегти речі, навіть якщо вони не здавалися цінними.
Я помітив, що з часом вміст світлин ставав зрозумілим. Було дерево, на якому сидів птах, дорожній знак, лінія електропередачі, група людей, що заходять у якусь будівлю. Те, що я побачив, так стривожило мене, що я досі пам'ятаю, як у мене паморочилося в голові, в якій була лише одна думка:
Чому я на цій фотографії?
На тій світлині, де група людей входила в будівлю, я побачив себе з мамою. Вона тримала мене за руку, і ми обоє стояли в самому краю світлини, позаду натовпу людей. Ми були в самому краю, але це точно були ми. Коли мої очі пропливли морем фотографій, я занепокоївся. Це було дивне відчуття - не страх, це було відчуття того, що в тебе будуть неприємності. Не знаю, звідки взялося це відчуття, але я сидів, оповитий відчуттям того, що я зробив щось погане. І з кожною новою фотографією, яку я уважно вивчав, це відчуття тільки зростало.
Я був на кожному знімку.
Я жодного разу не був знятий зблизька.
До того ж, на всіх світлинах був хтось іще. Але я був скрізь - з краю, на задньому плані, в самому низу кадру. Іноді в кадр потрапляла тільки частина мого обличчя, але, тим не менш, я там був. Я був скрізь.
Я не знав, що робити. У дитинстві в голову приходять найдивніші думки, і я, крім усього іншого, боявся, що мені влетить уже за те, що я ще не ліг спати. Я вважав, що я і так винен, тому вирішив нічого не робити до ранку.
Наступного дня у мами був вихідний, і вона присвятила ранок прибиранню. Я, здається, дивився мультфільми, коли вирішив, що час показати їй фотографії. Коли вона вийшла перевірити пошту, я взяв кілька фотографій і поклав їх перед собою на столі. Коли мама повернулася, я сказав:
- Мамо, можна тебе на секунду? У мене тут ці фотографії…
- Зачекай хвилинку, любий. Мені треба поставити позначки на календарі.
Через хвилину чи дві, вона підійшла до мене і запитала, що я хотів. Я чув, як вона шаруділа листами у мене за спиною, але дивилася тільки на фотографії. Поки я все їй пояснював і вказував на знімки, вона дедалі рідше й рідше говорила всі ці "ага" і "добре". Згодом вона повністю замовкла, лунав лише шурхіт листів у неї в руках. Наступним звуком, який я почув, було глибоке зітхання, наче вона намагалася дихати в кімнаті, в якій майже не залишилося повітря. Нарешті вона змогла опанувати себе і, кинувши решту листів на стіл, побігла на кухню за телефоном.
- Мамо! Пробач, я не хотів! Не гнівайся на мене!
Притиснувши до вуха телефон, вона бігала взад-вперед і кричала в трубку. Я подивився на листи, що лежали поруч із моєю фотографією. Зверху лежав конверт, з якого щось стирчало.
Це була ще одна фотографія.
Спочатку я подумав, що вона випадково опинилася серед листів, але, розглянувши її, я зрозумів, що раніше ніколи не бачив цей знімок. На моє горе, це був я, але цього разу я був знятий зблизька. Я стояв серед дерев і посміхався. Там був не тільки я, поруч зі мною стояв Джош. Цей знімок було зроблено вчора.
Я криком покликав маму, яка все ще говорила по телефону. Довелося крикнути кілька разів, перш ніж вона відповіла: "Що таке?"
Я не знав, що сказати, і просто запитав: "Кому ти дзвонила?"
- Я дзвонила в поліцію, любий.
- Навіщо? Пробач, я цього не хотів...
У відповідь вона сказала те, чого я не розумів доти, доки не був змушений згадати події зі свого раннього дитинства. Вона взяла конверт зі столу, і фотографія, на якій були ми з Джошем, звалилася в одну купу з іншими знімками. Вона тримала конверт у мене над головою, і я тільки бачив, як зблідло її обличчя.
Зі сльозами на очах вона сказала, що зателефонувала в поліцію, бо на конверті не було марки.
Частина 3.1. Бокс
Я хочу вибачитися перед тими, хто ставив запитання до моїх попередніх оповідань. У коментарях до оповідання Повітряні кулі я сказав, що зі мною більше не відбувалося нічого дивного, але це неправда. Події моєї наступної історії зовсім не були сховані в закутках моєї пам'яті, я пам'ятав про них завжди. Однак, лише поговоривши з матір'ю і згадавши про випадок із повітряними кулями, я усвідомив, наскільки сильно ця історія, яку я не планував нікому розповідати, пов'язана з іншими подіями з мого дитинства. Я не хотів розголошувати її багато в чому тому, що мені потрібна була згода іншої людини, щоб уникнути непорозуміння. Я не очікував, що інші мої розповіді викличуть стільки інтересу, інакше я волів би мовчати про це до кінця своїх днів. Я так і не зміг зв'язатися з іншою людиною, але я вирішив, що було б нечесно приховувати цю історію від читачів, які хотіли дізнатися про мене більше. Я постарався викласти всі події якомога точніше. Заздалегідь перепрошую за обсяг тексту.
Я провів своє перше дитсадівське, лазячи по деревах. Біля мого будинку росла сосна, яка, здавалося, була створена спеціально для цього. У неї були гілки, які росли так низько, що я без зусиль міг за них вхопитися. Перші два дні я просто сидів на нижній гілці і бовтав ногами. Дерево росло за парканом, і його було видно з вікна в кухні, яке знаходилося одразу над раковиною. Незабаром ми з матір'ю домовилися, що я гратимуся на дереві, поки вона миє посуд, щоб вона могла бачити, чи все зі мною гаразд.
Згодом мої здібності зростали, і я навчився лазити досить високо. Що вище я дерся, то тоншими ставали гілки. Зрештою, я дістався до того місця, вище якого було просто неможливо залізти. Мені довелося грати в іншу гру - лазити на швидкість. Нарешті, я зміг дістатися до найвищої гілки всього за двадцять п'ять секунд.
Я став надто самовпевненим і одного разу спробував злізти з однієї гілки, перш ніж встиг вхопитися за іншу. Я впав із двадцятифутової висоти і зламав собі руку. Мама з криком кинулася до мене - я пам'ятаю, як мені здавалося, що вона кричала під водою. Я не пам'ятаю, що вона сказала, пам'ятаю тільки, якою білою виявилася моя кістка.
Я почав ходити до школи з гіпсом на руці. Мама, мабуть, жахливо почувалася, тому що перед моїм першим шкільним днем вона принесла додому кошеня. Воно було зовсім крихітним. Коли мама посадила його на підлогу, воно залізло в коробку з-під содової. За це я назвав його Боксом.
Бокс нескоро опинився на вулиці. Мама обрізала йому кігті, щоб він не пошкодив меблі, і ми намагалися тримати його вдома. Він раз у раз тікав, і ми знаходили його в саду, де він ганявся за комахою або за ящіркою. Йому ніколи не вдавалося нікого зловити, тому що кігті були обрізані. Бокс завжди озирався на вулицю, коли я ніс його додому - я казав мамі, що він планував нову втечу. Вдома ми годували його тунцем, і він з часом вивчив звук електричного ножа для консервів. Він починав бігати по кімнаті щоразу, коли його чув.
На час нашого переїзду Бокс став тікати з дому все частіше і частіше. Іноді він залізав у підвал через лазівку в стіні будинку. Ми не хотіли лізти за ним, бо лазівка була надто вузькою, а підвал був повен щурів та комах. Потім моя мати здогадалася приносити до лазівки консервний ніж і подовжувач. Вона вмикала його, і Бокс із нявканням вибігав назовні. Він жахався нашої підступності - консервний ніж без тунця здавався йому чимось неймовірним.
Востаннє він заліз в підвал у день нашого від'їзду. Мама вже виставила будинок на продаж, і ми почали збирати речі. Речей у нас було небагато, і ми особливо не поспішали. Щоправда, я спакував свій одяг заздалегідь - мама думала, що я засмучуся через переїзд, і вирішила, що, поклавши всі речі в коробку, я знатиму, що навіть у новому домі все буде як і раніше. Бокс втік, коли ми вже завантажили частину речей у вантажівку, і мама сварила себе за те, що вже поклала консервний ніж і не знала, де він. Я зробив вигляд, що шукаю його, щоб мені не довелося лізти до підвалу, але мама про все здогадалася і полізла до підвалу сама. Вона досить-таки швидко вилізла разом зі Боксом і при цьому здавалася дуже нервовою. Побачивши її, я ще більше зрадів, що не поліз у підвал. Мама зробила кілька дзвінків, а потім зайшла до моєї кімнати і сказала, що поговорила з рієлтором і що ми можемо перебратися в інший будинок уже сьогодні. Вона явно раділа швидкому переїзду, хоча раніше говорила, що ми переїдемо лише наприкінці тижня, а це був тільки четвер. Ба більше, ми не встигли все зібрати, але мама сказала, що легше купити нові речі, ніж тягати старий непотріб по всьому місту. Я навіть не встиг забрати ящик з одягом. Я запитав маму, чи можна мені попрощатися з Джошем, але вона відповіла, що ми зателефонуємо йому з нового будинку. Після цього ми поїхали.
Ми з Джошем багато років залишалися друзями, хоча й ходили в різні школи. Наші батьки не були близькими друзями, але вони розуміли нас і часто привозили нас один до одного на вихідні. Одного разу вони подарували нам на Різдво рації уокі-токі, які на той час були дуже популярні, і відстань між нашими будинками скоротилася. Ще в них були батарейки, яких вистачало на кілька днів. У нас рідко виходило говорити по них через усе місто, але вдома ми постійно бігали з ними і говорили радіо-жаргоном, який ми вивчили з фільмів. Завдяки батькам, ми залишалися друзями і в десять років.
Одного разу в суботу, коли я залишився в Джоша з ночівлею, мама зателефонувала, щоб побажати мені доброї ночі. У неї був засмучений голос.
Бокс пропав.
Це був суботній вечір, і вже в понеділок нам треба було йти до школи. Бокс зник в п'ятницю ввечері, як я зрозумів, мама не бачила його відтоді, як відвезла мене до Джоша. Думаю, вона вирішила розповісти мені, що він зник, бо інакше, якби я повернувся додому, і тільки тоді дізнався про це, то був би засмучений не тільки зникненням кота, а й тим, що вона від мене його приховала. Вона сказала, щоб я не турбувався. "Бокс повернеться. Він завжди повертається".
Але Бокс не повернувся.
Три тижні потому я знову ночував у Джоша. Я був усе ще засмучений через Бокса, але мама сказала, що тварини часто залишають дім на тижні й навіть на місяці, але потім самі повертаються додому. Вона сказала, що вони знають, де їхній дім, і завжди намагаються повернутися. Я розповів про це Джошу, і тут мені в голову вдарила думка, яку я навіть вимовив вголос.
- Що якщо Бокс помилився будинком?
- Як? - здивувався Джош. - Він живе в тебе. Він знає, де його дім.
- Але він виріс в іншому місці, Джоше. Він виріс у старому будинку за два райони від нас. Можливо, він усе ще думає, що там його дім.
- Зрозумів. Це буде круто! Завтра ми скажемо татові, і він нас туди відвезе!
- Не відвезе. Мама сказала, що нам не можна туди ходити, щоб не турбувати нових господарів. Вона це сказала і твоїм батькам.
- Гаразд, - сказав Джош. - Ми можемо завтра піти до твого будинку і знайти кота.
- Ні. Якщо нас помітять, наші батьки про все дізнаються! Треба піти самим... Треба піти сьогодні вночі.
Джоша не треба було довго вмовляти, бо він сам часто вигадував подібні ідеї. Нам ще не доводилося непомітно тікати з дому, але це виявилося надзвичайно легко. Вікно в його кімнаті виходило на задній двір, а там була незамкнена хвіртка. Ми без перешкод вибралися на вулицю з ліхтариками і раціями в руках.
Було два способи дістатися від будинку Джоша до мого старого будинку. Можна було йти вулицею, а можна було зрізати шлях через ліс. Вулицею ми б пройшли цілих дві години, але я все одно наполягав на цьому шляху, бо боявся заблукати. Джош відмовлявся і говорив, що нас можуть упізнати і розповісти про все його татові. Він пригрозив повернутися додому, якщо ми не зріжемо, і я погодився, бо дуже не хотів іти один.
Джош нічого не знав про мою нічну прогулянку лісом.
Коли зі мною був друг, до того ж, коли в нас були ліхтарики, ліс уже не здавався таким моторошним. Я точно не знав, куди ми йшли, але Джош здавався досить упевненим, і це мене підбадьорювало. Ми пробиралися крізь густі зарості, і ремінь на моїй рації зачепився за гілку. Ліхтар був у Джоша, і мені довелося потрудитися, щоб вивільнити рацію. У цей момент я почув голос Джоша.
- Гей, не хочеш скупатися?
Я подивився туди, куди він вказував ліхтариком. Тепер мені стало ясно, де ми опинилися. Джош вказував на надувний човен. Саме тут я прокинувся кілька років тому. У мене з'явився клубок у горлі, і я ледве стримував сльози, продовжуючи боротися з рацією. У люті, я вдарив по ній досить сильно, щоб вивільнити її і попрямував до Джоша, який жартома влігся в човен, ніби збирався засмагати. Дорогою я спіткнувся і мало не впав у яму посеред галявини, але зумів зберегти рівновагу. Яма була глибокою. Мене здивувала її глибина, але ще більше я здивувався тому, що я її не пам'ятав. Я зрозумів, що тієї ночі я міг прокинутися зовсім не в цьому місці. Я викинув це з голови і повернувся до Джоша.
- Досить придурюватися! Ти ж бачив, що я застряг, а сам валявся на цьому човні! - на останньому слові я вдарив по човну ногою. З нього пролунав вереск.
Посмішка зникла з обличчя Джоша. Він раптом здався переляканим і спробував встати з човна, але через свою незграбну позу він не зміг це зробити одним махом. Щоразу, коли він падав, вереск ставав голоснішим. Я хотів допомогти Джошу, але сам ледь міг зрушити з місця. Ноги мене не слухалися, я ненавидів цей ліс. Я підняв ліхтар і освітив ним човен, не знаючи, чого очікувати. Нарешті Джош підвівся на ноги і подивився туди, куди я світив ліхтарем. Це був щур. Я нервово засміявся, і в нас на очах щур кинувся в ліс. Джош легко вдарив мене по плечу, знову посміхнувся, і ми продовжили шлях.
Ми прискорили крок і вибралися з лісу раніше, ніж я думав. Незабаром ми опинилися в моєму старому районі. Минулого разу, коли я вночі виходив до нього з боку лісу, у всіх вікнах горіло світло. У мене забилося серце від потоку спогадів, але коли ми звернули за ріг і нарешті побачили мій будинок, у вікнах не було світла. Уже здалеку я побачив сосну, на яку я лазив. У якийсь момент я з трепетом зрозумів, що якби не це дерево, ми б не прийшли сюди вночі. Коли ми підійшли ближче, я побачив, який жахливий був газон. Неможливо було здогадатися, коли його востаннє косили. Одна з віконниць висіла на чесному слові і холіталася на вітрі; сам будинок був просто брудним. Було дуже сумно бачити його в такому запустінні. І чому тільки моя мати турбувалася про нових господарів, якщо вони були такими нечупарами? І тільки потім я все зрозумів.
Нових господарів не було.
Будинок був покинутий. Чому тоді мама брехала мені про те, що в ньому оселилися нові люди? Утім, я подумав, що це навіть добре. Буде набагато легше знайти Бокса, не боячись, що нас помітять нові власники. Так буде навіть швидше. Коли ми увійшли у ворота, Джош перервав мовчання.
- Ну й відстій твій старий будинок, - сказав він якомога тихіше.
- Заткнися! Усе одно він кращий за твій дім.
- Чуєш ти –
- Гаразд, гаразд. По-моєму, Бокс у підвалі. Одному з нас треба туди залізти, а інший стоятиме біля лазівки на випадок, якщо він звідти вибіжить.
- Ти серйозно? Я туди не полізу. Твій кіт, ти й лізь.
- Слухай, якщо не боїшся, можемо розіграти, - сказав я, піднявши кулак над своєю долонею.
- Добре, тільки будемо говорити: камінь, ножиці, папір, пуск! А не раз, два, три.
- Я знаю правила, Джоше. Це ти весь час косячиш.
Я програв.
Я відсунув дошку, яку мама відсувала, коли шукала Бокса в підвалі. Їй рідко доводилося туди лазити, бо трюк із консервним ножем завжди спрацьовував. Вона ненавиділа підвал, і я зрозумів, чому, коли заглянув у дірку. До переїзду мама говорила, що це навіть добре, що Бокс лазить у підвал. Це не так небезпечно, якби він перелазив через паркан і бігав по району. Вона була права, але я все одно боявся підвалу. Я взяв ліхтар і рацію і поліз у дірку. Незабаром я відчув жахливий запах.
Пахло дохлятиною.
Я ввімкнув рацію.
- Джоше, ти там?
- Це Крутий Хлопець, повертайся.
- Джоше, припини. Тут щось не так.
- Що ти маєш на увазі?
- Смердить, ніби хтось помер.
- Це Бокс?
- Сподіваюся, що ні.
Я вимкнув рацію і поповз далі, освітлюючи свій шлях ліхтарем. Якщо дивитися в дірку зовні, здається, що за хорошого освітлення весь підвал як на долоні. Але тільки залізши усередину, можна побачити блоки, на яких тримався будинок. Я б сказав, що зовні можна побачити тільки сорок відсотків підвалу, але навіть усередині я бачив тільки те, що опинялося у світлі ліхтаря. Я зрозумів, що обшукувати це місце буде непросто. Що далі я пробирався, то сильнішим ставав сморід. Я боявся, що Бокс заліз сюди, і з ним щось сталося. Я посвітив ліхтариком, але нічого не побачив. Я помацав руками під одним із блоків і тут же відсмикнув руку.
Це було хутро.
У мене опустилося серце і я приготувався побачити найстрашніше. Я повз повільно, щоб відтягнути неминуче. У світлі ліхтаря я побачив те, що лежало за блоком.
Я відсахнувся в жаху. "Господи Ісусе!" - вирвалося в мене з рота. Це було огидне, наполовину розкладене створіння. Морда так прогнила, що зуби здавалися величезними. Сморід був нестерпним.
- Що це? З тобою все гаразд? Це Бокс?
Я дістав рацію.
- Ні, це не Бокс.
- Тоді що це?
- Я не знаю.
Я знову посвітив на мертву тварину, і мій страх потроху розсіявся. Я усміхнувся.
- Це єнот!
- Тоді продовжуй шукати. Я піду в будинок, може, він туди заліз.
- Що? Ні, Джоше, не ходи туди. А якщо Бокс тут, і він вискочить на вулицю?
- Не вискочить. Я закрив дірку дошкою.
Я озирнувся і зрозумів, що він говорив правду.
- Навіщо?
- Не бійся, її легко відсунути. Так буде логічніше. Якщо Бокс утік, і я його не помітив, він уже зник. Якщо він там, тримай його міцніше, я прийду і відсуну дошку. Якщо його там немає, ти сам зможеш відсунути дошку, поки я оглядаю будинок.
Я погодився з Джошем, до того ж я сумнівався, що він зможе залізти всередину.
- Гаразд. Але будь обережний і нічого не чіпай. У моїй кімнаті мають бути ящики з моїм старим одягом, подивися там, може, він туди заліз. І не забудь свою рацію.
Вас зрозумів. До зв'язку. Я знав, що в будинку буде непроглядна темрява, адже за електрику ніхто не платить. Добре, якщо Джош щось побачить у світлі вуличних ліхтарів, інакше я не знаю, що він робитиме.
Через деякий час я почув у себе над головою кроки. Зверху посипалися бруд і пил.
- Джоше, це ти?
- Прийом, прийом. Крутий Хлопець викликає Танго Фокстрот. Орел приземлився. Ваше місцезнаходження, Принцеса Жасміна?
"Козел."
- Крутий Хлопче, я в твоєму сортирі, оглядаю твої журнальчики. Схоже, тобі подобаються чоловічі дупи. Що ти на це відповіси?
Я і без рації чув, як він розсміявся, і засміявся сам. Його кроки віддалялися - Джош ішов у мою кімнату.
- Чувак, тут темно. Ти впевнений, що в тебе тут були ящики з одягом? Я їх не бачу.
- Так, має бути два ящики біля комори.
- Немає тут ніяких ящиків, я зараз подивлюся в комірчині, може, ти їх там залишив.
Я подумав, що моя мама повернулася, забрала ящики і роздала одяг, бо я з нього виріс. Але я точно пам'ятав, що залишав їх там, один із них я навіть не встиг закрити.
Поки я чекав відповіді, у мене почала терпнути нога. Я випрямив її і на щось наткнувся. Озирнувшись, я побачив щось дивне. Це була ковдра, навколо якої стояли миски. Я підповз до них ближче. Ковдра пахла пліснявою, а миски були порожні, але в одній із них було те, що я одразу впізнав.
Котяча їжа.
Це був не той корм, який ми давали Боксу, але я одразу все зрозумів. Мама зробила це місце для Бокса, щоб він спускався сюди, а не бігав по району. Усе стало на свої місця, і я зрозумів, чому Бокс міг сюди повернутися. "Добре придумано, мамо", - подумав я.
- Я знайшов твій одяг.
- Клас. Де були ящики?
- Як я й казав, ящиків не було. Одяг був у твоїй комірчині... Він там висів.
У мене поповз мороз по шкірі. Це було неможливо. Я склав увесь свій одяг, хоча ми й переїхали на два тижні раніше.
Частина 3.2. Бокс
Щось не так, Джоше. Одяг точно був у ящиках. Досить валяти дурня, виходь з дому.
- Я не жартую. Я просто зараз на неї дивлюся. Може, тобі просто здалося. Ха-ха! Тобі точно подобалося дивитися на самого себе?
- Що ти несеш?
- У тебе стіни вкриті твоїми фотографіями! Їх тут сотні! Ти когось найняв, щоб-
Тиша.
Я перевірив рацію, щоб переконатися, що я випадково її не вимкнув. Вона була ввімкнена. Я чув кроки, але не міг зрозуміти, куди йшов Джош. Я чекав, що він закінчить свою фразу, подумавши, що це він випадково натиснув на кнопку. Але Джош мовчав. Здавалося, він просто топтався по будинку. Я вже збирався знову з ним зв'язатися, але тут він повернувся.
У будинку хтось є.
Його голос тремтів - я зрозумів, що він ось-ось розплачеться. Я хотів відповісти, але я не знав, на яку гучність поставлена його рація. Раптом інша людина її почує? Я нічого не сказав, я тільки чекав і слухав. Я чув тільки кроки. Важкі, гучні кроки. А потім пролунав гуркіт.
"Боже мій... Джош".
Його знайшли, я в цьому не сумнівався. Ця людина знайшла Джоша, і тепер він його мучив. Я заплакав. Джош був моїм єдиним другом, якщо не брати до уваги Бокса. Страшна думка спала мені на думку: що як Джош сказав йому, що я тут? Що я міг зробити? Я марно намагався взяти себе в руки, як раптом почув голос по рації Джоша.
- Він щось несе. Якийсь великий мішок. Зараз він кинув його на підлогу. Боже, чувак... мішок... здається, він заворушився.
Я був паралізований. Я хотів бігти додому. Я хотів врятувати Джоша. Я хотів покликати кого-небудь на допомогу. Я багато чого хотів, але я тільки лежав і мерз. Коли я нерухомо лежав, дивлячись у той бік підвалу, де була моя кімната, я випадково ворухнув рукою з ліхтарем. У мене стиснуло подих від того, що я побачив.
Тварини. Десятки мертвих тварин. Їхні трупи були розкидані по всьому підвалу. Чи був серед них Бокс? Чи не для цього був потрібен котячий корм?
Це видовище вирвало мене із заціпеніння, і я поповз до дошки. Я штовхнув її, але вона не зрушила з місця. Я не міг її зрушити, тому що вона була чимось притиснута, а краї дошки залишилися зовні. Я був у пастці. "Чорт тебе візьми, Джоше!" - прошепотів я. Наді мною загуркотіли кроки. Будинок просто трясся. Я почув крик Джоша, за ним почувся інший крик, у якому не було ні краплі страху.
Я продовжував штовхати дошку, і раптом вона зрушила, але зрушив її не я. Я чув кроки і над собою, і перед собою, у проміжках між ними лунали крики. Я відповз назад, виставивши перед собою рацію, ніби я міг нею захиститися. У цей момент, дошку відкинуло вбік, і в лазівку просунулася рука.
-Біжимо, чувак! Швидше!
Слава Богу, це був Джош.
Я вибрався на вулицю з ліхтарем і рацією в руках. Добравшись до паркану, ми миттю через нього перелізли. Джош упустив свою рацію і хотів зупинитися, щоб підняти її, але я сказав йому забути про неї. Треба було бігти. Позаду я чув крики, слів не було, тільки крики. Ми, по дурості, побігли в ліс, прагнучи якомога швидше повернутися додому до Джоша. Всю дорогу Джош кричав.
- Моя фотографія! Він мене сфотографував!
Я вже знав, що ця людина сфотографувала Джоша - багато років тому в тій канаві. Джош, мабуть, досі думав, що ті механічні звуки виходили від робота.
Ми встигли повернутися в кімнату Джоша до того, як прокинулися його батьки. Я запитав у нього про мішок, чи справді він ворушився, але Джош не був ні в чому впевнений. Він усе вибачався за те, що впустив рацію, але тоді це було не найгіршим. Ми не спали і сиділи біля вікна, чекали, що прийде та людина. Я повернувся додому тільки о третій годині.
Кілька днів тому я розповів цю історію мамі. Вона лаялася через те, що я наразив себе на таку небезпеку. Я запитав її, навіщо вона вигадувала всю цю нісенітницю про нових власників - звідки вона знала, що в старому будинку може бути небезпечно? Вона впала в істерику, але все ж відповіла на моє запитання. Вона схопила мене за руку, міцно стиснула її, подивилася мені в очі і прошепотіла, ніби боялася, що за нами підслуховують:
Тому що я не залишала в підвалі довбані ковдри і миски для Бокса. Не ти один їх там знайшов...
У мене запаморочилося в голові. Тепер я багато чого зрозумів. Я зрозумів, чому вона була такою нервовою, коли дістала Бокса з підвалу в день переїзду; вона знайшла там не тільки павуків і щуряче гніздо. Я зрозумів, чому ми поїхали в такому поспіху. Я зрозумів, чому вона забороняла мені туди повертатися.
Вона знала. Вона знала, що він оселився в підвалі, і приховувала це від мене. Я пішов від неї, більше не сказавши ні слова, так і не закінчивши свою розповідь. Вам я розповім, чим вона закінчилася.
Коли я повернувся додому від Джоша, я кинув свої речі на підлогу, і вони розсипалися по кімнаті. Мене це не хвилювало, я хотів спати. Близько дев'ятої години я прокинувся, почувши нявкання Бокса. У мене підстрибнуло серце. Нарешті він повернувся додому. Я трохи розлютився, адже мені було треба було почекати всього один день, і не було б ніяких кошмарів минулої ночі, а Бокс все одно б повернувся додому. Але це було неважливо, головне, що він повернувся. Я встав із ліжка і покликав його, намагаючись побачити в темряві його очі. Він продовжував кричати, і я пішов на крик. Він долинав із під ліжка. Я засміявся, згадавши, як я лазив у підвал. Його нявкання було заглушено моєю сорочкою, я зірвав її і крикнув: "Ласкаво просимо додому, Бокс!"
Його крики лунали з моєї рації.
Бокс так і не повернувся додому.
Джерело: https://creepypasta.fandom.com/wiki/Penpal
