∗ ∗ ∗
Тінь від великої крислатої ялини падала на Любине засмагле обличчя. Обійнявши руками коліна, вона сиділа на туристичному килимку, як заворожена, роздивляючись гірську полонину. Внизу спокійно паслися вівці, додаючи карпатському пейзажу атмосферності.
Олексій зняв з пальника велику залізну чашку та приготував каву. Вже тримаючи у руках горнятко, Люба повернула розмову на тему мрій.
- Однією з моїх давніх туристичних мрій є побувати на Ялинському водоспаді, - зробивши маленький ковток, вона продовжила, - він до речі знаходиться поблизу.
Олексій вже збирався перевести розмову в інше русло, такі зміни у планах були справжнім божевіллям, коли втрутився Андрій, що постійно притягував до себе неприємності наче магнітом.
- Мрії потрібно втілювати у життя!
- Ти чув про це місце?
- Так, звісно. Якщо ми повернемо на стару лісову дорогу та зробимо невеликий гак, буквально кілька кілометрів, то думаю без проблем встигнемо на потяг, це при умові, що будемо рухатись швидко.
Вже через годину вони стояли на роздоріжжі. Олексій хмурився, сподіваючись, що те двійко божевільних в останню мить передумає, але в Любиних очах вже загорівся вогник, і він добре розумів, що опиратись було марно.
∗ ∗ ∗
Ледь помітна ґрунтова дорога, якою вже кілька десятків років ніхто не користувався, плавно повертала в бік. Її контури ще були помітні, попри те, що зрідка траплялися різної висоти ялини, які могли рости просто у її центрі чи трохи з краю. Кожна деталь давала зрозуміти, що крім них ніхто не бував тут уже давно.
Деякий час вони йшли мовчки, доки Люба не порушила тишу:
- Вам ця дорога не здається трохи моторошною? Тут якось надто тихо.
- Та звичайна дорога, - засміявся Андрій, - правда, я читав на одному форумі, що тут на шляху до водоспаду, зникла група із трьох туристів, ще давно, у дев’яностих.
- Це правда? Чи ти намагаєшся мене налякати? – допитувалась Люба.
Андрій загадково промовчав.
Дорога, якою вони йшли вже понад сорок хвилин раптово розділилась на дві й на жодній із них не було помітно вицвілого синього маркування, по якому вони орієнтувалися досі.
Андрій витяг із кишені навігатор і довго вдивляючись у нього роздратовано випалив:
- Бляха, цього тут точно бути не повинно, але думаю нам потрібно йти верхньою дорогою.
Ніхто не заперечував. Вони втомлено пішли вказаним шляхом, кожен у своїх роздумах. Широка дорога з часом змінилася на стежку, а потім стежка загубилася десь у густій траві. І зовсім скоро вони вже пробиратися заростями кропиви, потім ще якимись хащами, аж поки остаточно не заблукали, не маючи жодного уявлення як повернутися назад.
Андрій йшов першим, проторюючи шлях. Він кожен раз подавав Любі руку, а вона сором’язливо посміхалась у відповідь. Олексій лише кидав на них косі погляди.
- І що будемо робити? Через кілька годин вже будуть сутінки, - сказав він.
- А що ти пропонуєш? Чи може знаєш як повернутись на дорогу?
- Ми б з неї й не зійшли, якби не ти! – Олексій не стримував емоцій, - чи вже забув хто придумав піти цим шляхом?
- Так ти ж не заперечував тоді.
- Та пішов ти! Бовдур, - Олексій просто кипів, його обличчя налилося кров'ю, - через тебе вічно якісь проблеми.
Люба втрутилась, намагаючись завершити сварку.
- Олексій, ану заспокойся! Зараз ми придумаємо щось...
- Обережніше тут! – попередив Андрій пробираючись через купу гілок обвитих заростями ожини. Але вже було пізно. Люба оступилась і її нога ковзнула між двома колодами.
Вона швидко витягла її назовні, але ще довго трималася за ступню, стогнучи від болю.
- Дуже болить? – непокоївся Андрій, підтримуючи її за плече. Вона скривившись кивнула.
- Загоїться, поки весілля скоїться, - намагалася віджартуватися Люба, вона навіть спробувала йти, але сильно кульгала і було помітно, що кожен крок їй дається важко.
Спека почала змінюватися вечірньою прохолодою, а дорогу, якої й так не було почав затягувати туман, що плавно перейшов у сутінки. Табір довелося ставити вже у темряві, при світлі ліхтариків. Повечеряли швидко та одразу відбій.
Олексій лежав у наметі, закутавшись у спальник. Не дивлячись на втому сон ніяк не приходив. Дурна ситуація, у яку вони потрапили не давала спокою. А ще Люба. Ну чому вона завжди стає на бік Андрія? І якби не гостре бажання сходити до вітру, то цілий рій тривожних думок крутився б у його голові можливо аж до світанку.
Він відійшов на кілька десятків метрів у глиб лісу, а коли вже повертався назад, почув у абсолютній тиші шурхіт. Олексій завмер прислухаючись. Десь зовсім поруч завив вовк, голосно, протяжно, наповнюючи цим звуком увесь ліс. Всупереч всім законам логіки, він обернувся у той бік, звідки долинав звук та побачив вдалині темну постать, одягнену у щось на кшталт довгого середньовічного плаща з капюшоном, або це був лише звичайний дощовик, а його уява просто малювала щось містичне. Визначити з такої відстані хто це був чоловік чи жінка він не міг, було надто темно. Навпроти постаті стояв вовк і вони якийсь час вдивлялись один одному в очі. Це видовище водночас лякало і заворожувало. А потім постать витягла з-під плаща невеликий мішечок та зануривши у нього руку щось звідти дістала, вона повільно нахилилася до вовка та розкривши долоню дмухнула йому в очі чимось схожим на пил. Вовк спробував завити, але це більше скидалось на жалюгідне собаче скавчання. Олексій почув за спиною шурхіт, і на мить відволікся, а коли знову глянув у той бік, то побачив лише нічний ліс.
∗ ∗ ∗
Ранкове сонце вже почало наповнювати поляну жарким повітрям, коли Олексій розплющив очі. Вдалині було чутно дзвінкий дівочий сміх. Люба складала свої речі у рюкзак, а Андрій крутився поруч, він щось тихо сказав і на її щоках з'явилися ямочки від посмішки. Олексій відчув як його вилиці мимовільно зжались.
Сніданок був скромним, печиво та кілька ковтків чаю із води, що залишилась на дні пляшки. А далі довга, виснажлива дорога через могутній хвойний ліс, який вже ближче до полудня, не давав бажаної прохолоди.
Полуднева спека та неприродня тиша навіювали на Олексія сонні та водночас недобрі думки. Вдивляючись в зелений океан лісу, його очі помітили, якусь велику темну пляму. Ступивши кілька кроків вперед він сполохав цілу купу товстих падальних мух, які з гучним дзижчанням розлітались у різні боки.
- Фу, яка гидота! - Люба ледь стримувала блювотні позиви, - Смердить нестерпно. Це що вовк?
- Угу, думаю, він помер недавно, бо сморід ще не сильний.
- Експерт блін, ти смієшся з мене? Це огидно і взагалі, виглядає якось неприродньо.
- Що саме?
- Ну от дивись який він кістлявий наче сухофрукт, а хутро густе, блискуче.
- А ти до цього багато вовчих трупів бачила на власні очі? Він просто був старий і можливо хворий, от і все. Ходімо звідси.
∗ ∗ ∗
Олексій повільно йшов попереду. Він час від часу поправляв важкі лямки рюкзака, який від важкості та поту почав натирати плечі. Рука машинально потяглася до задньої кишені штанів за телефоном, вкотре перевірити чи є зв'язок, ну хоча б одна поділка.
- Ну що там? – з надією в голосі допитувалася Люба. Хоч вони з Андрієм вчора зробили їй імпровізовану перев’язку і забрали частину речей, йшла вона надто повільно, стараючись не опиратись на ушкоджену ногу.
- Зв'язок досі відсутній, - засмучено сказав Олексій, вимикаючи свій старенький телефон, щоб зберегти заряд батареї.
- А що каже навігатор? – дивлячись вже на Андрія, запитувала вона.
Він обережним рухом витер окуляри та задумливо зморщив лоба.
- Навіть не знаю що сказати. Він нічого не показує, якась аномалія. Але деякий час назад я почав помічати щось схоже на синє маркування на деревах.
- Тобто ти хочеш сказати, що ми повернулись до того місця звідки прийшли? – зі здивуванням запитала Люба.
- Не обов’язково. Це наче та дорога, але вона має довжину кілька десятків кілометрів і ми можемо знаходитись на будь-якому її відрізку, - сказав Андрій, після чого настала тиша.
∗ ∗ ∗
Сильна спрага давалася взнаки, у роті пересохло, а остання вода була випита ще вранці, Олексій йшов подумки згадуючи пустелю, здавалося, ще трохи і йому ввижатимуться міражі.
Неочікувано він, помітив сірий шиферний дах, що промайнув між розлогими ялиновими гілками. Йому спочатку здалося ніби він марить, але ні на невеликій галявині, геть порослій високою травою, стояв акуратний дерев’яний будинок.
- О, це просто джекпот!, - почув він з-за спини радісний голос Андрія, - Біля будинку має бути джерело або річка, і якщо пощастить навіть люди.
- Ну походу людей тут точно немає, - призупинившись сказала Люба. Вона відпочивала опираючись на палицю, яку знайшла десь у лісі, - ну ти придивись, трава навіть не притоптана, якби тут хтось жив, була б якась стежка.
- Можливо будинок не замкнений і ми хоча б нормально там переночуємо.
- А якщо і замкнений, то що?
- Чувак, ну ми ж не будемо ламати замок чужого будинку, ми ж не якесь бидло!
Олексій промовчав.
Втомлено пройшовши кілька десятків метрів, він здивовано кліпаючи очима, побачив те, що було приховано за високою травою та лісом. Невелике прозоре озеро, оточене крислатими ялинами висотою кілька десятків метрів. Одна з них, та що росла ближче до будинку повалилась у воду дістаючи верхівкою майже до середини озера. Масивне заплутане коріння стирчало із землі чималим пагорбом, порослим зеленим мохом.
Доки Олексій дивився на озеро як зачарований, Люба вже шкутильгала скрипучими дошками на ґанку.
- Не замкнено!, - радів Андрій, штовхаючи міцні двері всередину.
- Мені все-таки здається тут хтось є, - напружено сказала дівчина, крутячи у руках один із букетиків сушених квітів, що висіли під стелею на іржавих цвяхах, - що в нас тут, чебрець, звіробій, терлич…а ці я не знаю. Але що дивно, вони ще свіжі, зібрані недавно.
Це місце, загалом, навіювало невловиме, трохи насторожене відчуття, Олексію не хотілось переступати поріг старого будинку, але здоровий глузд підказував, що сонце, яке ще яскраво світить, швидко зміниться сутінками.
- Заблукали?, - пролунав приємний жіночий голос, що матеріалізувався наче із повітря десь за спиною в Олексія.
- Ем…так, ми тут…, - він намагався підібрати слова, що при погляді на жінку ніби всі перемішались у його голові.
Він зловив себе на думці, що очікував побачити тут кого завгодно, спрацьованих вівчарів, може древню бабусю, але точно не молоду жінку, що буде одна у лісі. Вона була одягнена у чорне, приваблива, зеленоока. На руках красиві татуювання за які чіплялися очі. Шию прикрашала підвіска з чорним, як ніч, агатом, що акуратно висів на шкіряній мотузці.
- Їсти будете?, - доброзичливо запропонувала вона.
- Так не відмовимось, - зраділа Люба, - ми вчора трохи збилися зі шляху.
- А, розумію, але ви вже не встигнете сьогодні у село, - сказала жінка, дивлячись на Любину травмовану ногу, - Болить?
- Ну так, трохи.
- У мене є знеболювальне!, - Любині очі загорілись радісним вогником, проте жінка продовжила, - ну тобто чай у термосі, він на травах.
- А вам тут не страшно одній у лісі?, - питав Андрій сідаючи за стіл, вкритий потертою клейонкою, - Тварин не боїтеся диких?
- Більше боюся людей, - задумливо сказала жінка, - Перебралася сюди зі столиці кілька років тому. Набридло жити одноманітно. Дім – робота, робота – дім. А у горах інша справа. Цей будинок побудував ще мій прадід, ось вирішила пожити кілька тижнів у відпустці, та так і залишилась. Тепер наглядаю тут за всім.
Вона неквапливо розклала перед туристами глиняні тарілки із запашною грибною юшкою. Олексій подякувавши мовчки їв, а Андрій ніяк не заспокоювався із запитаннями.
- А ця дорога, вона куди веде? Тут же напевно в радянські часи ліс возили, так?
- Возили, але це не подобалася діду. Знищували його ліс.
- Так, а чому все покинули? Хіба ця справа стала не вигідною чи зрубали все що могли?
- Не зовсім, - задумливо сказала жінка, ніби підбираючи слова, - просто почали відбуватись різні нещасні випадки. То у вантажівки відмовлять гальма і вона на швидкості злетить зі слизької, заболоченої дороги у прірву, то дерево під час бурі впаде і розчавить якого бідолаху або просто люди зникали. Різне траплялось, навіть бувало люди хворіли. Місцеві тут дуже забобонні й коли за пів року у лісі загинуло 5 людей, відмовилися працювати на вирубці.
- А можна у вас заночувати? Нога починає боліти сильніше, і я вже сьогодні просто не здатна далеко йти, - перебила розповідь Люба.
- Так, звісно, - погодилася жінка, - але хазяйнувати будете самі. Маю одну справу у селі, продукти закінчуються, а завтра працюватиме магазин. Треба встигнути спуститись поки не стемніло.
- Я думала тут цивілізація і скрізь є супермаркети.
- Є, але вони далеко, звідти важко нести повний рюкзак, а найближчий магазин працює не кожен день.
Прибравши порожній посуд жінка швидко зібрала невеликий рюкзак. І вже стоячи біля дверей трохи завагалась.
- Ледь не забула, ви головне вночі з дому не виходьте. І в озері купитись я вам не раджу.
- Чому? Вода холодна?
- Вовки, - кинула жінка у відповідь, зі скрипом зачиняючи за собою важкі двері.
Вона як у воду дивилась. Сутінки опустились на ліс раптово, але незважаючи на втому спати зовсім не хотілось. Олексій, сидів за столом та спостерігав як Люба, увімкнувши ліхтарик, неквапливо розстеляла свій спальник на єдине у будинку ліжко. Вони з Андрієм сьогодні спатимуть у кутку на надувних килимках, з комфортом, майже як у готелі.
- Погляньте, що знайшов, - Андрій, зі скрипом, мнув у руках півлітрову пластикову пляшку з темною рідиною, - коньяк, зовсім про нього забув. Будете?
- О, я б не відмовилась, - пожвавішала Люба.
Андрій невпевнено обшукав дерев'яні, полиці переповнені різним мотлохом, як от, наприклад маленькими баночками з дивними сушеними корінцями чи грибами, якимось мідним посудом незрозумілого призначення, та вже за хвилину простягав їм з Любою по маленькому гранчаку з рідиною брунатного кольору.
Кімната наповнилась приємним мигдальним ароматом. Олексій злегка струснувши рукою спостерігав, як напій повільно стікає зі стінок склянки.
- Яка приємна, тепла ніч, - задумливо сказала Люба, зробивши невеликий ковток, вона продовжила, - навіть якось і не хочеться повертатись завтра у місто, незважаючи навіть на всі ці пригоди.
- У горах завжди так, - розсіяно проговорив Олексій, спостерігаючи як Андрій присунувся трохи ближче до Люби, так, що це вже починало трохи дратувати, - зараз до речі зорепад, може нам піти подивитись?
- О, я вже знаю, що загадаю!
- Хазяйка просила нас не виходити вночі, - суворо нагадав Андрій. - Ну не будь таким занудою, - засміявся Олексій, - хіба вона тобі не здалася дивною?
- Ні, - невпевнено, трохи завагавшись, заперечував Андрій.
- Ну ти просто подумай, вона сказала, що тут вовки, а сама пішла одна у ліс, та ще й на ніч.
- Вона ж місцева, знає кожну стежку тут і все таке.
- Та вона виглядає як справжня відьма.
- Не говори дурниць!
- Я тобі зараз доведу! Ти просто озирнися навколо, сам будинок і ці речі в ньому, от чого тільки варті ці сушені трави чи, наприклад відсутність ікон, ти ж бачив, що у горах живуть побожні люди, - він підійшов до дерев'яної полиці та почав перебирати там речі.
- Але ж вона сама казала, що приїхала сюди з міста.
Але Олексія було не зупинити, можливо так діяв алкоголь, а можливо просто це були прояви його впертого характеру. Він вже дзвенів склянками, що стояли на полиці, перебирав вовняні нитки червоні та чорні, крутив у руках шматок кістки невідомої тварини, а потім перебрався до невеличкої скрині, що стояла у кутку завалена одягом жінки. Він безцеремонно скинув одяг на землю, та відкрив дерев'яну кришку, яка скрипнула так, ніби хтось заплакав.
- Блін, припини, це ж якось не гарно, ритися в її речах!
Андрій був обурений, але Люба з цікавістю нахилилася над скринею, простягнувши руку всередину, вона дістала звідти дивну ляльку, сплетену з дрібних темних гілочок, її голова була перемотана чорними вовняними нитками, як у ляльки-мотанки, але це єдине, що їх об’єднувало, бо від цієї ляльки віяло чимось відверто моторошним.
- Я такого ще не бачила у своєму житті, - не впевнено сказала вона.
- Може краще не брати її до рук?
Олексій обережно відкрив старовинну книгу у шкіряній палітурці, але вона була написана невідомою йому мовою, можливо навіть румунською, тому він швидко втратив інтерес і поклав її назад. А потім його увагу повністю захопив невеликий лляний мішечок, зшитий явно власноруч, наповнений чимось дрібним, схожим на борошно. Він повільно розв'язав його, всередині було щось біле, схоже на порошок.
- Це те, про що я думаю? - запитав Андрій, явно натякаючи на заборонені речовини, - Тут поруч кордон, можливо хазяйка займається контрабандою?
- Не мели дурниць. Ця речовина тхне тухлими яйцями, або ще якоюсь гидотою.
- Але тоді що це?
Андрій нахилився ближче, він спробував порошок на язик та скривився. Люба теж зацікавилася, але зігнувшись над мішечком, вона раптово чхнула, ненароком розпорошивши невідому речовину навколо, так що частина її розсипалася.
- Блін я тепер весь у цьому лайні, - засмучено сказав Андрій.
Люба, щоб загладити свою вину, почала обережно струшувати білий пил з його волосся та одягу. Вона взяла мішечок і зав’язавши його поставила назад у скриню, до інших речей таких, наприклад як ножі з саморобними ручками чи дзеркала, але ці предмети більше її не цікавили.
- Думаю, нам краще скласти все як було! Тим паче ми тут так нічого і не знайшли.
Хоч Олексій навпаки вважав, що докази вони якраз і знайшли, але він не став заперечувати, а просто спостерігав як Андрій повільно збирає речі, скинуті на підлогу. Раптом його погляд зачепився за щось червоне, спочатку він думав, що йому лише здалося, але придивившись він побачив краплі крові, що виблискували на запиленій підлозі. Люба теж помітила, вона спочатку злякалась, а далі витягла з кишені серветку і простягнула Андрію. Він притулив її до носа і вже за мить вона була у багряних плямах.
- Чувак у тебе таке часто? - нерішуче запитав Олексій.
- На моїй пам'яті вперше.
- Думаю тобі краще умити обличчя водою.
Люба швидко відчинила двері, у ніс вдарило свіже нічне повітря. Андрій повільно вийшов на вулицю, і хоч Олексій робив спроби його притримати за плече той відмовився. Він схилився над озером та набравши воду у долоні, кілька разів хлюпнув її собі в обличчя.
- Може це через той порошок? - Любин голос звучав налякано.
- Не думаю.
- А якщо ні? Якщо він, припустимо радіоактивний?
- Тобі б вона не тримала його просто так у скриньці.
- Ти правий, але мені все одно якось не по собі. Я б навіть скупалась в озері, щоб змити з себе весь пил і бруд.
- І що сохнути потім на повітрі?
- Чому це? У мене є рушник у рюкзаку.
Вона швидко скинула з себе весь одяг залишившись в одній білизні та жбурнувши його на берег, швидко побігла у воду. Андрій на мить зник у будинку, але швидко повернувшись приєднався до Люби. Олексій довго вагався, але зрештою піддавшись на вмовляння пірнув у озеро і вже за хвилину був на його середині, вода пройшлася крижаними голками по тілу, освіживши його думки. Неприродня тиша цього місця почала його насторожувати. Він глянув на тиху водну гладь. Кругле озеро, в якому чомусь не відбивались навіть яскраві зірки, тепер скидалось на підвіску з агатом, що висіла на шиї у жінки, чорну як смола. І від цієї думки по його тілу пройшли мурашки.
Люба з Андрієм вже вибралися з води. Він взяв рушник та швидко накинув його на Любині плечі, дивлячись їй прямо в очі, Олексій був на відстані десятка метрів, проте незважаючи на темряву, йому здавалось, що вона посміхається у відповідь. Він просто закипів від люті. Ще нічого не сталось, але прийшло усвідомлення, що лише мить і всі його надії будуть зруйновані. Він мусив щось зробити, і от вказуючи рукою на яскраву крапку, що швидко рухалась на темному небі, закричав:
- Зірка, зірка падає! Он там, дивіться!
- Загадав бажання? - крикнув Андрій у відповідь.
-Так, щоб ти здох! - тихо пробурмотів Олексій собі під ніс.
Коли він виліз із води, тіло вже було вкрите “гусячою шкірою”, а нічне повітря здавалося крижаним. Але зараз це його мало турбувало. Люба з Андрієм вже повернулись до будинку, тож він плівся за ними, опустивши очі, як побитий пес.
Сил на довгі розмови вже не було, кожен закутався у свій спальник, щоб зігрітись і сон не змусив себе довго чекати.
∗ ∗ ∗
Олексій притискав до вух м'який синтепон спальника, намагаючись заглушити надокучливий спів зябликів. Весь пом’ятий після вчорашнього, він ніжився у теплі, обіцяючи собі останні хвилин тридцять, що ще буквально хвилина і він точно прокинеться. Вода з характерним звуком закипала на газовому пальнику, порушуючи ранкову ідилію.
- Вставай неробо!, - Андрій тицяв йому у руку горнятко з кавою.
- Сніданок прямо у ліжко, от це я розумію, - але усмішка зійшла з його обличчя, коли він ледь не вивернув на себе чашку з окропом, - ааа, пече! Ну ти й бовдур! Хто так робить?
- Зате як швидко ти прокинувся! - А що до кави?, -трохи пом’якшав Олексій.
- Ось візьми, - Люба простягнула йому печиво “Марія”, - знайшла на полиці кілька штук, думаю хазяйка не образиться, що ми з’їли.
Олексій запивав вогке печиво кавою, паралельно складаючи речі у рюкзак і вже майже закінчив, коли гупнули двері. Жінка повернулась. Сьогодні її очі були холодними наче крига. Вона мовчки окинула поглядом будинок, наче щось відчувала, а потім сухо і беззаперечно сказала: “Вам краще піти!” Хвилин через п'ятнадцять вони вже йшли дорогою, на яку вказала жінка. І не зважаючи на те, що Люба йшла повільно, постійно зупиняючись, все ж встигли на рейсовий автобус і о десятій вечора вже були на вокзалі рідного міста, з упевненістю в тому, що ця пригода скінчилась.
∗ ∗ ∗
Сіре безбарвне небо затягували дощові хмари, здавалося те саме сталося з його життям. Реальність вкотре посміялася над Олексієм, коли він, з дебільною посмішкою, зійшовши з Одеського потягу, зустрів старого знайомого, Пашку з паралельного курсу.
- Андрій помер минулого тижня.
- Що??? Не може бути!
- Як це сталось?
Хворів на щось. Розтин показав зупинку серця, але чутки ходять різні…
Тобто?
Та бляха, там щось нечисто, кажуть він дуже схуд і взагалі був якийсь смиканий.
Але по факту Пашка, крім чуток нічого так і не розказав. А потім прийшло повідомлення від Люби, всього три слова: “Приходь, поговорити треба”. Весь тон і неприродність цього повідомлення дали зрозуміти, що не слід чекати нічого хорошого. Він невпевнено натиснув на дверний дзвінок і зараз же відсмикнув руку. Майже одразу двері відчинились, але замість Люби у передпокої стояла її мама, вона тихо привіталась і кивнула на кімнату у кінці коридору. Цей шлях здавався нескінченим, а коли він наважився увійти, його зустрів холодний погляд запалих очей. Люба лежала у ліжку, не в силах піднятись і здавалось марила.
- Я наступна, - тихо сказала вона.
- Що ти таке говориш?
- Ні, ти не розумієш…спочатку Андрій, а тепер я.
- Перестань, все буде добре. Ти одужаєш!, - він нахилився біля її ліжка, поклав її руку собі у долоню.
- Я бачилась з ним, перш ніж він помер. Я знаю все. Йому почала снитися та жінка з лісу, шепотіла щось у сні і кожного разу йому ставало гірше, він слабшав і худ.
- Чекай, а до чого тут ти?
- Коли Андрій помер, вона почала приходити до мене. Щоразу щось шепоче, це просто зводить з розуму. Як би я не старалась почути, та все одно не можу розібрати що вона каже. А кілька днів тому у мене з'явилася висипка, така як була у нього. Дивись, - вона повернула руку і тільки зараз Олексій помітив на блідій шкірі, червонуваті плями вкриті зашкарублою кіркою. Рани свербіли, деякі з них Люба розчухала до крові.
- Тобі просто треба до лікаря.
- Ти не розумієш, це вже не допоможе… - Андрій був нашим другом, але він помер, цього вже не змінити. Ми вперше в житті зіткнулися зі смертю, але мені здається ти сприймаєш все надто близько до серця.
- Побачиш, - вона скептично глянула йому прямо в очі і тихо продовжила, - тобі краще піти, я стомилась.
Розмова залишила після себе неприємний післясмак сумнівів та страхів. А через кілька днів прийшло повідомлення від старости їх групи: “Люба померла! Похорон завтра о 13:00”. Наступні кілька тижнів були у тумані. Олексій ніби жив, їв, розмовляв з кимось, навіть ходив на лекції в універ, але до смерті боявся засинати. Та остання розмова з Любою постійно спливала у його голові. Кожної ночі він повторював один і той самий ритуал, заварював величезну чашку кави і починав гортати сторінки різноманітних форумів у пошуках розгадки. Але все прийшло звідки не чекали. Олексій перетнувся в універі з тим самим Пашкою. Він пролив трохи світла на історію, а можливо навпаки ще більше заплутав: - Чувак, я знаю ті ліси як свої п'ять пальців. Мій дід з того села. Коли я був малим, мене там залишали на все літо і знаєш, що? Місцеві того місця бояться як вогню, особливо вночі. Та й немає у лісі ніякого будинку, може щось і було років тридцять тому, але зараз там навіть руїн не залишилось, лише озеро з великим поваленим деревом. Я на власні очі бачив. - А чому це місце обходять? Ти не в курсі? - Ну такого, щоб мені хтось розповідав про це не було. Але я якось робив порядки у дідовій хаті і в старих газетах “Голос Карпат” десь за 90-ті роки знаходив статтю, про невиліковну хворобу у лісорубів. Наче як померло їх троє чи четверо і всі від зупинки серця, а лікарі нічого не змогли зробити. Влаштували карантин, вирубку закрили, навіть не зважаючи на те, що нових випадків не було. Але чи воно якось пов'язане з цим місцем сказати складно. Вже наступного дня після розмови з Пашкою, Олексій відвідав місцеву ворожку і на останні гроші провів усі можливі обряди зняття порчі та пристрітів. І тільки це допомогло спокійно спати вночі. Час йшов, але нічого не відбувалось. Думки про Любу та Андрія, відійшли на задній план, він навіть почав, десь глибоко в душі, сам із себе сміятися. Ну як можна було повестися на ці забобони?
∗ ∗ ∗
Тієї осінньої ночі все було як завжди. Тісну темну кімнату освітлювали лише яскраві спалахи комп’ютера. Годинник тихо процокав другу ночі. Олексій відкинувся у кріслі, повіки самі по собі заплющувалися. Сліпуче мерехтіння монітора змінила приємна темрява. Він потер очі пальцями, від цих дотиків почало здаватися, що через темряву пробиваються маленькі яскраві цятки. Він розплющив очі, але дрібні плями світла стали яскравішими. Легкий вітерець ледь помітно торкнувся його волосся і перекинувся на густі крони ялин, що повільно проступали із темряви. У чорному, як смола, озері не відбивались зірки. За спиною щось скрипнуло, так ніби відчинились двері, він страшенно хотів обернутись, але страх скував його тіло. А потім нічний спокій порушив тихий шепіт.
