Все моє життя почало повільно скочуватися у прірву саме у той літній день. Тоді я ще нічого не підозрював, прийшов із тренування, кілька годин рубався в онлайн-боях на пару зі своїм другом Толіком, аж поки всі наступні події не почали закручуватись навколо задушливим клубком, розплутати який сил у мене уже не було.
- Сволота! Серед білого дня! Ні ну ти це бачив? Бачив? - мама, сиділа у своєму імпровізованому пункті спостереження і тицяла пальцем у бік недобудови навпроти, - там.
- Що?
У вікні не було нічого особливого. Вулицею, впритул до будинків, минаючи сусідські машини та порослі бур'янами клумби, пробиралася темна фігура. Постійно озираючись вона повільно обійшла двір та зникла за високим парканом, що приховував від світу древню недобудову.
Поки я дивився у вікно, мама вже схопила телефон і кудись дзвонила.
- Алло, вишліть озброєний патруль на Будівельників, 27, - з іншого кінця дроту почувся нерозбірливий голос.
- Ну що не ясно? Я кажу Будівельників, 27, - вона просто закипала від люті, а голос щось бубонів у слухавку, - ні, тут закладчики, ціла банда, і ватажок у них моя сусідка, ця прибацана бабка, що косить під божевільну!
Від такого напору та самої інформації, співрозмовник навіть на мить зам’явся, але потім продовжив бубоніти у звичній манері.
- Що? Йолопи, машин вільних у них немає! Я вам влаштую!
Вона роздратовано кинула слухавку та знову втупилася у вікно.
- Мам, ну заспокойся, вона ж просто хвора!
- Та ну! Дивись уважно, зараз спільники її прийдуть. А цей старий пень, наш дільничний, я спочатку ще сумнівалась, але тепер впевнена, він з ними за одно!
По правді сказати, у чомусь мама мала рацію. Закид просто таки був магнітом для дивних людей. Через кілька хвилин після того, як паркан приховав сусідку, з'явився безхатько у в’язаній шапці з помпоном та порваному пальті, а за ним пристойного виду молодик, що кутався у синій пуховик. Я глянув на термометр, він впевнено перетнув поділку тридцять п'ять градусів. Але проблеми божевільних сусідів хвилювали мене в останню чергу, тому весь залишок вечора я провів у новій соулс-лайк грі, намагаючись пройти чергового боса.
∗ ∗ ∗
Липневі дні тягнулися як один, через спеку я майже не виходив з дому, надаючи перевагу спілкуванню з друзями онлайн. Але кожен раз, коли мама ганяла мене в магазин, натикався на сусідську бабку.
- Tu parle francais, - намагалася вона почати бесіду з поштовою скринькою, потім переключилася на дошку, куди клеїли рекламні оголошення типу “Куплю волосся дорого” або “Продам свіже м'ясо”.
Щоразу у бабки були нові витівки. Кілька разів намагався до неї заговорити, але вона розгублено завмирала на кілька секунд, а потім гарячково озираючись кудись тікала. Вона могла подовгу ходити магазином, обмацуючи кожен товар, аж поки це не набридало охоронцям і вони не викидали її на вулицю або вигукувати в адресу перехожих якусь нецензурну лайку, водити у повітрі руками, малюючи якісь лише їй відомі символи. Все в такому дусі було для неї стандартною поведінкою. Ну і звісно одягатись вона любила дивно, переважно у довгий одяг до п’ят, а голову обмотувала вицвілими ганчірками по типу тюрбана, але зробленого дуже неохайно, взимку ж це завжди були довгі шуби та шапки з облізлого хутра. І я жодного, жодного разу не бачив, щоб вона одягала один комплект двічі.
Я ніколи не був уважним, тому якось не одразу почав помічати одну моторошну деталь. Десь на горизонті, так що добре і не роздивишся, завжди був хтось із мерзлих. Так я для себе охрестив дружків бабки, які тепло одягались та постійно ошивалися навколо неї. Мерзлі ніколи не підходили близько, а здавалося просто мовчки спостерігали за чимось. В свою чергу я спостерігав за ними й не втручався, аж до певного моменту.
Не знаю, що саме стало каталізатором тих подій, жага до пригод, присутність Толіка, алкоголь вжитий нами напередодні чи можливо все одразу. Тієї ночі повертаючись з дискотеки, ми натрапили на бабку, що озираючись кралася на територію недобудови, а за нею на відстані йшло двоє мерзлих. І, як на зло, у Толіку прокинувся сраний детектив.
- Давай подивимось чим там займаються ці відморожені!
- Та ну, ти ж знаєш, що це погане місце.
- Чому це?
- Забув як у місті почали зникати люди, а потім їх чисто випадково почали знаходити на території цього закиду? Правда не всіх і не повністю, бо в деяких не вистачало рук, ніг та інших органів. Ми ще тоді, здається, вчилися у другому класі. Пам'ятаєш?
- Ну то й що? Це ж було сто років тому.
- Я коли малим був, боявся цього місця до усрачки.
- Ну але ж зараз ти не мале сцикло чи як?
Поперек горла став клубок, я невпевнено глянув на недобудову, що свердлила мене темними провалами розбитих вікон і приречено рушив за Толіком, який вже зник за парканом.
Чомусь у пам'яті почали спливати дитячі спогади як Толік потягнув мене стрибати по гаражах. Я не хотів, не знаю чому тоді погодився. Тільки якось все одразу пішло через одне місце. Нас помітив один мерзенний дідок, чий гараж був з краю, побіг за нами, лаявся, погрожував, а потім кинув у наш бік палицю. Я злякався, напевно невдало наступив і відчув як сповзаю з даху, намагався за щось схопитись, але не вийшло, а коли впав на землю, почув як у моїй нозі щось хруснуло. Від болю на очі наверталися сльози. Толік мене не кинув, тягнув на собі через весь район. Ми навіть намагалися зробити вигляд перед мамою, що все впорядку, але вона помітила і крім візиту до лікаря я отримав бонусом два місяці домашнього арешту. Ця Толікова цікавість, ще з дитинства виходила мені боком.
- Ці дегенерати протоптали тут цілу стежку! Давай швидше!
- Тихіше, не хочу, щоб вони знали, що ми тут.
- Ну і що вони нам зроблять?
Стежка огинала будинок, вже за його рогом мені почало здаватися ніби я чую легкий гул, відчуття було як при маленькому землетрусі. Поки вмикали ліхтарики на телефонах, темні фігури змерзлих і бабки наче розчинились у повітрі. Зрештою, ми уперлись у підвальні двері, за якими гул здавався сильнішим.
- Толік може ну його нафіг? Ти що справді хочеш туди йти?
- Ну ми ж якось маємо дізнатись чим вони там займаються. Ти ж не хочеш пропустити найцікавіше?
- Вічно ти шукаєш якісь пригоди на нашу дупу.
Двері приховували купу битої цегли та сміття із пластикових пляшок, що валялося по кутках. Не знайшовши нікого всередині, ми вирішили рухатися вглиб бетонного лабіринту. Довго блукали коридорами, кілька разів заходили у глухий кут, але старалися рухатися до джерела звуку. Місцями тут навіть збереглися якісь залишки залізних труб, обмотаних скловатою. Толік зачепився за якусь із них і сильно вдарив ногу.
- Бляха, і як вони тут голови собі не позвертали?
- Біс його знає, але я щось не бачив у них ліхтариків.
Пробираючись так, я сам не зрозумів, як ми натрапили на велетенську діру у мурі, а звідти вийшли у щось на кшталт великої зали. Коли, пройшовшись по стінах ліхтариком, зрозумів, що зроблені вони зовсім не з бетону, а викладені з каменю, ретельно підібраного один до одного, по моїй потилиці пройшовся холодок. У голові промайнули кадри про Одеські катакомби, які я бачив по телеку кілька тижнів тому, але це було не зовсім те. Залу пронизували ходи, що більше нагадували гігантські нори, їх було не менше восьми. А посередині було щось схоже на вівтар, не в християнському сенсі, звісно. На кількох дерев'яних ящиках складених один на один стояли різної форми маленькі скляні баночки з незрозумілою густою рідиною, що мала неприємний запах. Вони повторювали форму півкола, акуратно розкладені від малої до найбільшої. Всередині цього півкола була темна дерев'яна шкатулка, на вигляд дуже стара, а завершували цю інсталяцію різної висоти огарки від свічок, розкладені за шкатулкою.
- Охрініти просто! - тільки й зміг вичавити з себе Толік. Я не розділяв його захоплення, цей антураж наводив на мене тваринний жах.
- Треба валити звідси, поки не пізно.
- Ой, не починай!
- У мене якесь погане передчуття…
Толік тільки глянув на мене закотивши очі. Він уже тягнув свої руки до шкатулки. Не можу сказати, що мені не було цікаво, що всередині, але я б точно не став її відкривати, було в ній щось сакральне. Але на справі там лежали лише круглі скельця майже ідеальної форми, але різні за кольорами та розмірами, розміщені півколом. Толік потягнувся до найбільшого і почав розглядати його у світлі від екрана телефона. Було темно, я добре не міг його розгледіти, але здавалось зображення в ньому викривляється. Він перебрав так кілька скелець, поки не дістався одного з найменших, але скельце, яке він тримав у своїх незграбних клешнях вислизнуло на землю й вкрилося тріщинами. Він сперся на ящики, щоб його підняти, але примудрився розхлюпати рідину з кількох банок.
В цей момент, здавалося, всі залишки алкоголю випарувалися з мого мозку, і разом з цим я почав вловлювати огидний солодкуватий запах, яким було просякнуте все довкола. За спиною почулися кроки та метушня. Біля виходу із зали перед нами постали моя божевільна сусідка разом із трьома своїми спільниками, її затрясло як при епілепсії, а Змерзлі заклякли як вкопані. Толік бурмотів якісь вибачення, намагаючись зам'яти ситуацію, але було пізно. Той гул, що був чутний до цього посилився, здавалося, він запульсував у такт з конвульсіями бабки. Вона повільно підняла руку, вказуючи пальцем на Толіка, а потім так само трясучись рушила у бік одного із темних ходів. Разом з цим дивне заціпеніння спало зі змерзлих, вони рушили у наш бік.
Вперше я бачив їх так близько, все в їхньому вигляді було моторошним, а найбільше лякали очі. Білі як варене яйце вони свердлили Толіка, не звертаючи на мене жодної уваги, так ніби мене там немає. Я думав, нас битимуть, але натомість вони, вчепилися в Толіка мертвою хваткою і почали тягнути його до того ходу де зникла бабка. Звісно, він кликав на допомогу і відбивався, з усіх сил, але змерзлі були значно міцніші фізично.
Я боровся за Толіка як міг, намагався щосили бити змерзлих. Шарпнув одного із них за куртку так, що вона тріснула й у мене в руках залишився синтепоновий рукав разом із його вмістом, а змерзлий і бровою не повів. Я на мить закляк, не в змозі усвідомити те, що сталось. А коли до мого мозку нарешті почало доходити, що змерзлі і є джерело того смороду, що був довкола, з огидою відкинув руку від себе.
Шматок гнилого м'яса у рукаві з хлюпанням гепнувся об землю, а під ним швидко розпливалась бура калюжа. Цей звук ніби скинув із мене заціпеніння, я знову спробував витягти Толіка із рук змерзлих, але однорукий відмахнувся від мене як від мухи. Я впав боляче вдарившись головою об землю, а змерзлі вже затягли Толіка у темряву ходу. Мабуть, у ту мить я поводився ірраціонально. Замість того, щоб тікати й кликати на допомогу, на адреналіні, я побіг за змерзлими та Толіком. Рухаючись подобою тунелю, якийсь час я чув приглушені крики, але коли натрапив на розгалуження, почав прислухатись, проте в обох ходах було тихо.
Мій старенький телефон висвічував п’ять відсотків заряду, і я просто не знав, що робити далі. У цілковитому розпачі я повернув до виходу. Поки йшов згадував, як ми будучи малими пацанами йшли красти яблука у приватний сад. Я виліз на верхівку дерева, хоч і боявся висоти, зробив це, бо з нами була Оля із сусіднього під'їзду, в яку я тоді був закоханий. Хотів виглядати крутим, а на справі не міг злізти з дерева. Всі з мене сміялись і тільки Толік допоміг спуститись, він би мене не кинув, не залишив би в біді.
Десь на середині шляху, телефон згас і довелося рухатися навпомацки, але навіть якби він світив, це б мало допомагало, бо мої очі були повні сліз. Не уявляю досі, яким чином я вибрався на поверхню нічого собі не зламавши.
Вдома, я відразу кинувся до стаціонарного телефону, набрав номер, але трохи розгубився не маючи уявлення, що буду говорити далі:
- Поліція, слухаю вас.
- Алло, вишліть скоріше патруль, на Будівельників, 27!
- Що у вас знову сталося?
- На мого друга напала божевільна сусідка зі своїми спільниками, вони затягли його у тунель під старою недобудовою…
- Як же ви мене задовбали! Слухай сюди, шмаркач, якщо ще раз сюди зателефонуєш - ми тебе на 3 доби заарештуємо
Вона кинула слухавку, а я тільки зараз зрозумів, як безглуздо виглядала моя розповідь. Не знав, що робити, увімкнув комп'ютер, почав гортати сторінки місцевих форумів та паранормальних сайтів, шукав хоч щось про змерзлих, але жодної інформації не було. Посеред ночі я почав марити, здається у мене піднялася температура, а вранці чуда не сталося. Толік так і не знайшовся.
∗ ∗ ∗
Кілька наступних тижнів я думав лише про події того вечора та дивний вівтар. Шкодував, що тікаючи не пхнув його ногою. Ніяк не міг збагнути навіщо змерзлим була потрібна темна рідина та скельця. Будував у своїй голові альтернативну реальність, де я рятую Толіка. Ну і звісно, весь цей час я майже не виходив зі своєї кімнати, ховаючись там від усього світу.
Але дуже швидко єдиним, про що я міг думати стали змерзлі. Того дня мене викликали у поліцію, довго допитували, перш ніж відпустити. У них на мене нічого не було, тож я мовчав. Повертаючись додому, сів у напівпорожній старий автобус, з тих які без кондиціонера у тридцятиградусну спеку. Вже збирався витягти навушники й увімкнути собі щось цікаве, як це робив завжди, коли почало з'являтися неприємне відчуття ніби за мною спостерігають. Я пройшовся очима по пасажирах і побачив змерзлого. Хоч він і намагався не виділятись серед інших пасажирів, не помітити його було складно. Він сидів на боковому місці, натягнувши на очі сонцезахисні окуляри, але я знав, що дивиться змерзлий саме на мене. Коли він зрозумів, що я його помітив, то швидко застебнув змійку на пуховику, кинув на плече квадратну термосумку, схожу на ті, які у кур’єрів із Glovo і вийшов на першій же зупинці.
Іншого дня мені довелося йти у поліклініку за довідкою, яку потрібно було віднести в універ. Сімейна лікарка сиділа за столом закутана у жилетку з овечої шерсті. Я тоді не звернув на це уваги, вона завжди її накидала на себе, лише думка промайнула: “Чого такий брудний халат? Наче місяць не прала”. Лікарка щось писала у своєму зошиті не піднімаючи на мене очей. Я прокашлявся, щоб привернути увагу, сказав, щоб виписала мені довідку. Вона взяла бланк, почала його заповнювати, а потім тицьнула пальцем, щоб я поклав свій підпис біля галочки.
Пройшовшись очима по тексту я спочатку просто не повірив у те, що побачив. Це було лікарське свідоцтво про смерть, виписане на моє ім’я.
Наче ошпарений я з криками вибіг на вулицю і побіг додому.
Скажу чесно після цього, я старався без потреби не виходити на вулицю навіть вдень. Просто спостерігав за змерзлими з вікна. Один із них періодично підходив до автомата з питною водою, ставив на полицю 6 літрову пляшку, стояв так хвилин п’ять, а потім брав ту ж порожню пляшку і йшов з нею кудись за мій будинок. Інший подовгу вигулював собаку у моєму дворі, ну як собаку, скоріше повідець на якому тягнулась, пошарпана плюшева іграшка з одним оком. Він підходив до кущів і стояв хвилин 10, проходив кілька кругів по двору і йшов геть. Вони як і раніше тримались на відстані, але з'явилася одна деталь, яку я помітив не одразу. Мерзенної бабки, моєї сусідки біля якої постійно ошивалися ці гади ніде не було, вона просто зникла.
Поки були канікули, я міг спокійно сидіти вдома, але з настанням осені довелося вибиратися на пари. Мама хоч і люто ненавиділа змерзлих, але жодних перешкод для навчання, не бачила. Всі мої спроби прикинутися хворим вона ігнорувала, тож доводилося їздити в універ.
Перші кілька днів були доволі спокійними, я навіть трохи розслабився. Прийшов як зазвичай на лекцію, здається це було релігієзнавство, зайняв місце на останніх партах.
Лектор, енергійно почав: “Сьогодні ми розглянемо маловідомі криваві культи, що були розповсюджені у нашій місцевості, але на щастя не збереглися до наших днів…”
Я майже не слухав, як і всі щось тихенько малював у зошиті, удаючи, що конспектую. Тим часом лектор продовжував:
“...іншим прикладом є культ “печерного божества” ім’я якого навмисно стерли з усіх письмових джерел, але збереглись свідчення, що прихильники культу створювали ідолів із каменю з безліччю різнокольорових скляних очей, вони вірили, що коли ці очі світяться із надр землі в наш світ вибирається черговий демон... ”
Лекція була настільки нудною, що я почав розглядати тріщини на стелі, стінах, а потім мій погляд сковзнув по інших студентах. І тоді я побачив його. Змерзлий сидів збоку, біля вікна, імітував, що записує, але дивився при цьому на мене. Я схопився і як божевільний побіг геть з аудиторії.
Пізніше вирішив прогулятись у місцевому парку. Пішов по головній алеї до атракціонів, хотів взяти там солодку вату, як робив це завжди ще з дитинства. За прилавком помітив змерзлого, він протягнув мені солодку вату перемащену бурими плямами. Тільки ось пальці на його руці здавалось були відрізані і складені в неправильному порядку, так замість великого був мізинець, а замість вказівного великий, а місце де вони з’єднувались з рукою було перемащене темною рідиною, як клеєм. Він витріщився на мене своїми білуватими очима. Я обернувся, хотів тікати, але побачив з десяток перехожих, які зупинилися і дивилися просто на мене. Це лякало найбільше. Я біг додому натикаючись на нових змерзлих, здавалося вони наводнили ціле місто.
Вже біля входу у під'їзд побачив змерзлого, що перегородив мені шлях. Він стояв боком, втупившись у дошку з рекламними оголошеннями, замість звичних, які тут висіли завжди, було “Куплю шкіру”. Від переляку я просто закляк, а він тим часом повернувся до мене обличчям і почав повільно наближатись, заповнюючи весь простір своїм смердючим запахом.
- Ми тебе чекаємо, - сказав він дивлячись на мене, - Чому не приходиш?
До цього чомусь думав, що вони не розмовляють, проте ці слова привели мене до тями, він спробував мене вхопити, але я відштовхнув його з усієї сили та побіг на вулицю.
- Ти все одно будеш наш! - кинув він мені вслід.
Я не знав що мені робити, повернутись додому я не міг, змерзлий вартував біля під'їзду. Єдиною розумною думкою, на той момент, було зателефонувати у поліцію, і я був просто щасливий коли вони відповіли, що приїдуть. Білу патрульну машину було видно ще здалеку, вона зробила коло по двору і не в змозі знайти вільне місце припаркувалась поруч з парканом. Я кинувся до поліціянтів, вже коли майже впритул підійшов до автомобіля, впізнав дільничного, що сидів за кермом. Він схилився над службовими документами, поки його напарник зачинив дверцята і наблизився до мене. Дільничний підняв погляд і я від несподіванки закляк, на мене втупилися білі неживі очі.
Зрозумівши все я кинувся тікати, але інший поліціянт, міцно схопив мене за руку. Він теж був змерзлим, але я усвідомив це надто пізно. Ці двоє скрутили мене і потягли у бік недобудови. Я відбивався і кричав, але допомоги не було, у дворі сиділи лише бабусі, які зробили вигляд ніби нічого не сталось.
Хапаючись руками за кущі я намагався вирватися з їх рук, але після кількох ударів від змерзлого, що був дільничним мої сили кудись випарувалися. Я не зчувся як за нами зачинилися двері підвалу і мої шанси на порятунок наблизилися до нуля. Змерзлі тягли мене темними коридорами, незважаючи, якщо я вдарявся об бетонні стіни головою, напевно через це я кілька разів втрачав свідомість і здавалось почав марити. Прийшов до тями у великій залі, але це була не та, де знаходився дивний вівтар, ця була менша і більше скидалась на печеру. Я не міг її добре роздивитись, бо світилось лише кількох свічок, розкладених біля кам'яної брили, що нагадувала ідола. На ньому виблискували різнокольорові скельця, що слугували очима і здавалося йшов легкий гул. Я бачив постаті, що стояли схиливши голови наче у мовчазній молитві.
Коли вони помітили, що я відкрив очі, то пожвавились і почали мене обступати. Я спробував схопитись, але відчув, як мотузки боляче стискають руки та ноги. Один зі змерзлих схилився наді мною, відчувши як гнилісний запах наповнює все довкола, я ледь стримував блювотні позови. Тримаючи в руках невелику банку з темною рідиною він встромив туди руку і почав змащувати цією гидотою моє обличчя, а далі пошматувавши мою футболку намастив також живіт. Після цього інші змерзлі, які тихо стояли позаду, почали розхитуватись в один такт з гулом, що ставав сильнішим. Мене охопив тваринний страх, в ту мить я думав про Толіка, напевно він відчував те саме, коли залишився наодинці з цими покидьками.
Тим часом шкіра на яку потрапила рідина почала стягуватися, сохнути ніби яблуко навесні. Змерзлий, що стояв наді мною дістав з під одягу ніж, ним він розпоров мені живота, почав там копирсатись, діставати щось темне, напевно це були органи. Він обережно поставив їх під ноги ідолу, а кров’ю зросив те, що слугувало головою.
Кам’яна брила вібрувала все сильніше, скляні очі загорілися різноколірним сяйвом, що пульсувало освітлюючи печеру безліччю сонячних зайчиків.
Інші змерзлі почали кидати в мене грудочками землі, намагаючись засипати нею, наче як поховати.
Я лежав не відчуваючи болю. Спостерігав широко розплющеними очима за всім, відчував лише як шкіра змащена рідиною розтріскується і туди просочується щось холодне, пульсуюче, воно приємно розливається по тілу, пробирається в кожну клітину.
Відчув як моє життя перетікає до ідола, як він стає сильнішим, як ми стаємо одним цілим, як щось потужне виривається у цей світ. По моїх щоках текли сльози, це були сльози радості.
