Воїнство темряви
Артур давно вже виріс і пережите ним у дитинстві жахіття залишилось у минулому. Зараз він – успішний 3D-скульптор, який працює як фрілансер з кількома великими гейм-розробниками, має власний затишний офіс, квартиру в центрі міста, автомобіль та навіть секретарку, яка робила йому каву в офісі та вела повний облік його фінансової діяльності.
Молодий підприємець уже всерйоз думав про розширення штату та набір фахівців до себе в студію. Але те жахіття, яке він пережив у дитинстві, залишило відбиток на його психіці надовго, якщо не назавжди.
Та воно й не дивно – батьки влізли в секту під назвою «Воїнство Світла», водили його на збори, де спочатку він просто слухав незрозумілі проповіді про якогось Решефата.
Решефат, за словами сектантів – бог-рятівник, який визволить людей від влади темних сил, що свого часу вигнали його з нашого світу. Але один він не впорається і тому йому потрібні воїни для священного походу.
Артур пам’ятав, що з часом у секті почалась реальна жесть. Навіть дитиною Артур розумів, що в тій організації коїться щось недобре – спочатку батьки почали виносити всі гроші та коштовності та спускати їх на пожертвування в ім’я бога Решефата, потім його та інших хлопчиків і дорослих чоловіків стали водити у приватні будинки проповідників, де вони за скупу порцію їжі виконували усю брудну роботу в господарстві.
Жінок же, а іноді і малих дівчаток, водили в інші місця, з яких дорослі рідко, а малі дівчатка завжди, виходили заплакані та мовчазні. А в однієї дівчинки Артур побачив тоді багато крові на нижній частині сукні спереду.
Тоді він не зрозумів, що проповідник зробив із нещасною дитиною, сама дівчинка не говорила більше ні слова. Дорослі ж відповідали на всі незручні питання одною фразою – «Така воля Решефата».
І та дитина була не єдина, над ким вчинили наругу проповідники секти. Згодом у містах, де були осередки «Воїнства Світла», почалися вбивства – як потім з’ясувалося в ході слідства і було опубліковано в усіх новинах, сектанти приносили в жертву «грішників», аргументуючи це тим, що хочуть послабити таким чином сили темряви перед неминучою війною між Решефатом та силами Темряви.
А далі більше – діти сектантів почали безслідно зникати. Потім Артур дізнався, що їх також приносять у жертву самі ж проповідники. Дізнався він це лише тоді, коли його самого та ще з десяток дітей повинні були принести в жертву на моторошному вівтарі. Але якщо якісь боги і існують, то вони вирішили запобігти цьому злочину і надіслали янголів-охоронців.
На диво, але янголи-охоронці виявились не істотами з крилами, а звичайними людьми в шоломах, з автоматами та в балаклавах. Правоохоронці накрили цю страшну секту і врешті-решт усі жерці-проповідники, які практикували педофілію, людські жертвоприношення та, як з’ясувалося, були тісно пов’язані з наркотрафіком, отримати довічне, а рядових сектантів, як горе-батьки Артура та інших дітей, помістили на примусове лікування до психлікарні.
Самих дітлахів розподілили тоді по дитбудинках, але невдовзі для багатьох із них знайшлися прийомні родини. Артур був якраз одним із таких щасливчиків. Переїхавши в інше місто з прийомною родиною, він там чудово адаптувався, завів нових друзів і потім навіть взяв прізвище опікунів.
Подальша доля рідних батьків його взагалі не цікавила – він досі не міг їх пробачити і навіть психотерапія не допомогла йому це зробити. Навіть зараз через багато років його мучили нічні жахіття, від яких він прокидався в холодному поті.
І ось цього разу він також прокинувся від страшного сну – йому снилося, ніби він лежить на вівтарі, а жрець у рясі з каптуром іде до нього. Кат скинув каптур і Артур побачив рідного батька, який мав доволі лиховісний вигляд, наче він не людина, а демон.
Остаточно прокинувшись, Артур пішов випити заспокійливе.
- Коханий, тобі знову наснилися ті страшні події? – спитала його дівчина, яку він посвятив у ці перипетії своєї біографії.
- Так. Не знаю, чи може мені щось допомогти ще, чи ні.
- Може тобі до психолога треба піти? Я знаю одну грамотну.
- Я вже ходив. Ти знаєш її.
- Твоя колишня?
- Вона. Знаєш, Віка класний психолог, багатьом людям допомогла, але кому вона не змогла допомогти, так це сама собі. Ну хоча, це не дивно, адже вона теж була в тій секті і її разом зі мною повинні були принести в жертву. Але на відміну від мене, нічні жахіття її давно вже не мучать, хоча їй дісталось навіть більше, ніж мені.
- Ну так, тебе не ґвалтували в дитинстві …
- Ага. І це був її перший та останній секс у її житті. Їй як і мені зараз уже під 30, а вона досі не була з жодним чоловіком.
- Нещасна людина… - скрушно сказала Яна, яка геть не ревнувала Артура до Віки. Та й не дивно, адже в них до сексу діло не дійшло – Віка мала до нього стійку відразу після зґвалтування тим божевільним проповідником. Вона сама запропонувала залишитися друзями і Артур не заперечував. Невдовзі він зійшовся з Яною і був з нею щасливий.
- Добре. Давай спати будемо.
- Давай. – відповіла Яна та, пригорнувшись до Артура, поринула у сон.
Вранці хлопець прокинувся, коли Яна вже пішла на роботу. На столі була записка «Я на роботу, після роботи зайду до своїх. Сніданок готовий, тільки розігрій. Цілую»
- І я тебе подумки цілую. – сказав сам до себе Артур та пішов їсти.
Поївши та вимивши посуд, хлопець став збиратися в офіс. Але вирушити одразу після сніданку у нього не вийшло – його відволік дзвінок у двері.
Артур нікого не чекав і тому з цікавістю пішов відкривати. Але, відкривши двері, він одразу пошкодував про це.
- ВИ ?! ЯК ?!!! ЯКОГО … - вигукнув на весь під’їзд хлопець. Він очікував побачити кого завгодно, але тільки не своїх рідних батьків – тих самих, які завели його в ту секту та з подачі яких його ледь не принесли в жертву якомусь богу родом зі стародавньої Месопотамії.
- Синку, ти чого ? – спитала мати.
- Чого я ? Так, дай-но подумати … ви самі влізли в ту срану секту, втягли мене, потім привели мене на жертвоприношення в якості жертви разом з іншими дітьми, нас дивом врятували … Дійсно, чого це я не радий вас бачити, ви не в курсі? У мене два питання – як ви мене знайшли та якого хріна вам від мене треба? – Артур уже ледве стримував лють.
- Синку, ми це … Ми хотіли вибачитись перед тобою … - почав було батько.
- І все ? Якось дуже скупо з вашого боку.
- Ми, звісно, вчинили неправильно і те, що відбувалось там, це жахливо …
- Ви навіть не уявляєте, наскільки жахливо. Мою подругу, яка теж була там, зґвалтував проповідник. І я боюсь навіть думати, скільки ще дітей постраждало через таких мудаків, як ви.
- Синку, ми перед тобою винні. Ми це визнаємо. Але ми усвідомили свою помилку.
- Ні хріна собі помилка. Мені ледь серце не вирізали, коли ви та такі, як ви, стояли та співали молитву, чи мантру, чи що там було у вас. Страшно подумати, що для вас тоді злочин проти своєї дитини якщо ЦЕ ви називаєте помилкою!
- Так, це злочин. Злочин, який ми вчинили, бо були під чужим впливом. Але як ти мабуть пам’ятаєш, нас та багатьох інших поклали до психлікарні. Нас там вилікували, ми усвідомили жахливість того, що ми зробили і хочемо налагодити відносини з тобою та спокутувати провину. – мати на цих словах ледь не плакала, дивлячись на свого дорослого вже сина, якого вона не бачила багато років.
- І яким же чином, от просто цікаво? – Артур уже виходив із себе. Відповіді на це питання він не отримав – лише прохання обійняти батьків та впустити їх до себе в дім
- Для вас нема і не буде місця в моєму домі та моєму житті. Дивуюсь, як ви взагалі мене знайшли – в іншому місті та й прізвище я змінив.
- Ти … ти змінив … прізвище ? – мати вже просто захлиналася сльозами.
- Так! Не хочу мати нічого спільного з такими виродками як ви.
- Зрозумій, синку … - вставив батько, який теж ледве стримував сльози. – Ми були під впливом проповідників.
- Ба! Дорослі люди потрапили під чийсь там вплив! Як сумно, я аж сам розридаюся зараз.
- На жаль, не всім дано бути сильними …
- Раніше треба було думати! – вигукнув Артур та швидко побіг униз на вулицю, чуючи в під’їзді схлипування, на які хлопець взагалі не зважав.
Приїхавши в офіс та сівши за комп’ютер, Артур намагався перебороти злість аби сконцентруватись на роботі. Але в нього це не вийшло – емоції не давали нормально працювати. Тоді Артур встав з-за компа та вирішив посидіти біля вікна подихати свіжим повітрям. Але й це не допомогло
Взявши в руки телефон, молодий чоловік набрав Віку.
- Артуре, привіт.
- Привіт. Не дуже відволікаю?
- Ні, я зараз не зайнята. Чекаю на чергового клієнта.
- Ну тоді трохи часу є поговорити.
- Щось сталося?
- Можна і так сказати.
- Кажи – по інтонації голосу хлопця Віка зрозуміла що явно було щось недобре.
- Щойно об’явилися мої рідні батьки. Так-так, ті самі мудаки, через яких мене ледь не зарізали на вівтарі …
- А я думала тільки в мене така фігня … - сказала Віка в слухавку.
- Тобто?
- Я й сама хотіла з тобою переговорити про це. Мої батьки теж об’явилися ще вчора увечері.
- Сподіваюсь, ти їх відшила ?
- Ні, хоча спочатку хотіла послати їх куди подалі. Але не забувай що я психолог. І мені при спілкуванні з людиною куди легше визначити стан психіки людини.
- І ?
- Їх явно вилікували, зараз вони нормальні. Звісно, я можу помилятись, я все-таки не бог. Хтозна, можливо і твоїх вдалося вилікувати. Я могла би з ними поспілкуватись і сказати, чи можна їм довіряти чи ні.
- Добре. Я подумаю … - неохоче сказав Артур, все ще перебуваючи в гніві через те, що сталось у під’їзді, попрощався з Вікою та пішов назад в офіс.
По дорозі він зайшов умитися, адже погано спав і через це його вирубало. Холодна вода зазвичай приводила його до тями в подібних випадках. Добряче вмившись, молодий фрілансер вже зібрався іти, але тут у дзеркалі крім свого відображення він побачив своїх кровних батьків, які стояли зовсім близько до нього. Стрімко озирнувшись, Артур побачив, що ззаду нікого нема.
- Нічого, ще оклигаю … - подумав уголос Артур і вийшов з вбиральні.
Сидячи за компом та моделюючи монстрів для комп’ютерної гри, молодий чоловік усе думав над словами подруги. Звісно, він не збирався пробачати їх і тим більше не збирався відмовлятися від прийомної родини, яка була до нього добра та приязна з першого дня його перебування в них в оселі. Але водночас крім злості в Артура було якесь дуже дивне відчуття на душі. Суміш цікавості, страху та чогось іще, але точно не співчуття до тих хто втрапив у секту і під чужим впливом творив люту жесть.
І з кожною годиною цікавість брала верх усе більше. Цікавило його не лише те, що рухає його рідними батьками, а ще й те, як вони зуміли на нього вийти, адже він жив у іншому місті та під іншим прізвищем. Закінчивши скульптити чергового монстра для гри, Артур набрав прийомного батька.
- Привіт, тату. Не дуже відволікаю?
- Ні, зараз можу говорити.
- Прикол хочеш? До мене сьогодні приперлися мої рідні батьки. Ті, через яких мене ледь не зарізали тоді.
- От настирні люди … - сказав прийомний батько.
- Тобто?
- Вони приходили до нас через два чи три роки після того, як ми взяли тебе в нашу родину. Хотіли тебе бачити, але я делікатно їх відшив.
- А що вони тоді казали?
- Казали, типу вони вже психічно здорові і їх поновили у батьківських правах. Але що дивно – вони не показали жодного документа, який би підтверджував їхні слова. Коротше, я вигнав їх і більше не бачив.
- А вони не казали, як їм вдалось взагалі знайти нашу оселю?
- Не говорили, а я і не питав.
- Ясно.
- Що думаєш робити?
- Ще не знаю, але точно скажу одне – я вже давно частина вашої родини, я люблю вас і завжди буду вдячний вам за те, що прихистили мене після того жахіття і виховали як рідного сина.
- Я ціную це, Артуре. – сказав прийомний батько. – Але у будь-якому разі знай: яке б рішення ти не прийняв, воно буде правильним.
- Добре, тату, не буду тебе відволікати. Та й мені треба працювати.
Поклавши слухавку, Артур вирішив таки впустити рідних батьків та все вивідати – не без допомоги Віки. Звісно, могло бути, що їх вилікували, але хто їм повідомив, де шукати сина? Соціальні служби? Можливо, але за законом вони не мають права розголошувати таємницю всиновлення. Безумовно, за хабар можна купити цю інформацію, але його рідні батьки і до потрапляння в секту не були багатіями, а коли секту накрили, то вже були ледь не волоцюгами, адже винесли з дому все більш-менш коштовне та пожертвували секті.
Тож цікавість взяла гору і Артур вирішив під час наступної зустрічі таки впустити їх в оселю і спробувати вивідати все, що його цікавило. Але можлива мотивація дій його рідних батьків у якийсь момент стала йому зрозуміла – він чув неодноразово про випадки, коли людина, яка виросла в дитбудинку чи як він у прийомній родині, стала багатою та успішною, і тоді об’являлась його кровна рідня, яка хотіла просто сидіти на шиї в людини, хоча до цього жодного разу навіть із днем народження його або її не вітали.
- Артуре, ти зовсім не віриш у людей? – з легкою іронією в голосі спитала Віка, коли Артур зустрівся з нею та розповів усе, що думає та має намір зробити в цій ситуації.
- Так. Не вірю.
- Люди різні.
- Згоден, різні. Але як би там не було, в альтруїзм та щирість я не вірю. Принаймні, у подібних випадках, як наші з тобою. І тому я по старій дружбі прошу тебе – будь на наступній нашій зустрічі, будь поруч і стеж за ними. Врешті-решт, хто з нас психолог а хто 3D-скульптор?
- Добре. А Яна знає?
- Ще не встиг їй повідомити. – щойно Артур це сказав, як у нього задзвонив мобільник. На дисплеї був напис «Кохана».
- Котику, привіт. У мене для тебе погана новина.
- Що сталося?
- У мене бабуся захворіла і ми з батьками їдемо до неї в село. Два-три дні мене не буде, на роботі я вже відпросилася.
- Скорішого одужання твоїй бабусі. – сказавши це, Артур зрозумів, що розповідати Яні про його плани зараз не на часі.
- Скажу вже пізніше, Яні не до того зараз. - повернувся він до Віки, коли закінчив розмову з коханою. - Щодо моїх батьків - я не знаю, де вони зараз і чи прийдуть вони знову після того, як я зі скандалом їх відшив, але як вони з’являться, то я тебе погукаю на зустріч з ними.
- Добре. А так, заради цікавості – як ти мене їм представиш?
- Скажу, що ти одна з моїх коханок. – з посмішкою сказав Артур.
- А якщо серйозно?
- А якщо серйозно, то їх моє особисте життя взагалі не стосується. Я вже сказав – я просто хочу зрозуміти, що ними рухає.
- А потім що будеш робити, коли зрозумієш?
- Імпровізувати.
- Такий собі план якщо чесно.
- А в тебе є кращий?
- Ну для себе я вирішила, як мені бути, а ти вирішуй сам. – відповіла Віка та пішла додому. Артур же набрав друга, який запрошував його увечері пограти в більярд.
- Ну що, чувак, все в силі?
- Так, безумовно. – відповів Сергій. – Ти вже пошабашив?
- Так.
- Все, я теж вирушаю, – після розмови з другом Артур сів за кермо автомобіля і поїхав. Надворі вже вечоріло і в небі почали проглядатися обриси місяця та зорі.
Вийшовши з машини, Артур знов глянув на небо і зблід від побаченого – зірки у нього на очах почали утворювати небачене раніше сузір'я. Тобто небачене воно було для інших, але тільки не для Артура. Хлопець розгледів у небі символ Решефата. Він подумав що в нього галюцинації і почав дико трусити головою, але ця мара нікуди не зникала – навпаки в тих місцях, де були очі цього божества, зорі почали світитись яскраво-червоним. Артур від страху аж став відступати назад, але перечепився. На щастя впасти він не встиг – його ззаду підхопили.
- Друже, що з тобою? – спитав Сергій, який щойно підійшов до будівлі клубу.
- Подивись туди. – Артур показав пальцем у небо, де зорі утворили символ божества, якому поклонялись та приносили в жертву своїх дітей сектанти.
- Що там? – Сергій глянув, куди показував його друг, але нічого там не побачив. Інші перехожі йшли собі у своїх справах і зовсім не зважали на дивне явище у небі. Так, ніби нічого не бачили. Дехто теж подивився туди, куди показував хлопець, але так само як і його друг, не побачили в небі нічого незвичайного.
- Артуре, з тобою все гаразд?
- Так. Мабуть сильно втомився. Роботи багато. – відбрехався Артур, зробивши вигляд що йому здалося те, про що він говорив. Але символ у небі нікуди не зникав і, заходячи всередину клубу, хлопець перелякано озирнувся. «Очі» дивилися йому вслід …
- Друже, тобі треба відпочити. – сказав Сергій, забиваючи в лузу кулю. – Ти коли був у відпустці востаннє?
- Та вже й не згадаю …
- Отож. Ну і пережите в дитинстві дає про себе знати. Ти до Віки ходив з цього приводу?
- Ходив. На певний час попустило. Мабуть повертається
- Сходи ще раз. В тебе по ходу рецидив. Я аж сам злякався, коли побачив, як тебе ковбасило.
- Та мабуть я піду до когось іншого. Віка теж там була і їй самій не варто згадувати зайвий раз ту жесть …
- Та отож. Твій хід. – Артур після слів друга став києм ганяти кулі по столу.
Догравши цю та ще кілька партій, хлопці розійшлися по домівках. Артур дістався додому без галюнів чи марень. «Схоже, що то і правда мене накрило…» - думав Артур, приймаючи заспокійливе та лягаючи спати.
Уві сні хлопець побачив перед собою суцільний білий простір, у якому він почувався на диво спокійно. Ніяких символів не було. А потім Артур побачив попереду себе два силуети. Вирушивши їм на зустріч, хлопець упізнав рідних батьків.
- Ось ми знову зустрілися, синку.
- Ага. Поки що лише тут.
- Поки що. Вранці о десятій чекай на нас.
- Слухайте, у нас тут поруч є гарне кафе. Давайте там відзначимо нашу зустріч після стількох років. Кафе називається «Затишна хата».
- Так, ми бачили його, коли йшли до тебе.
- От і добре. Тоді завтра там зустрічаємось о десятій. – після цієї розмови уві сні Артур прокинувся.
Він ніколи не сприймав сни всерйоз, цього разу зробив виключення і завів будильник аби встигнути на зустріч, а заодно набрати Віку та попередити про можливу зустріч. І яким же було здивування Артура, коли його рідні батьки дійсно зайшли в кафе та підсіли до нього з Вікою.
- Ну що, синку, раді тебе бачити. – батько потис йому руку. Артур зробив вигляд, що теж радий і навіть вичавив із себе посмішку.
- А тебе ми, здається, знаємо … - сказала Артурова мати, подивившись на Віку. – Точно. Ти теж була … ну … там …
- Так. Була. – сказала Віка.
- А твої батьки…
- Теж нещодавно з’явились. – сказала Віка, зрозумівши, про що її хотіли спитати.
- А взагалі багато народу виписали крім вас та ? – спитав Артур.
- Ну наскільки ми знаємо, то поки що не дуже, але будемо сподіватись на те, що випишуть якомога більше. Все-таки стільки років пройшло.
- Слухайте, а вас давно виписали? – знову спитав хлопець.
- Та ні. Буквально за день до нашої першої зустрічі.
- Дивно. А мій прийомний батько казав, ніби ви до нього приходили через пару років після того, як накрили секту і казали, що вас виписали та поновили вам батьківські права …
- Це якась помилка. Ніхто нам не поновлював батьківських прав, тож то явно приходили самозванці.
- Дивно, як ці люди взагалі дізнались про мене та те де мене шукати … Віко, а твої прийомні не казали тобі такого? До них не приходили твої рідні батьки?
- Не казали, та я і не питала.
- До речі – а як ви мене знайшли? - Артур спитав те, заради чого він і погодився на цю зустріч.
- Нам підказали в соціальній службі.
- Але ж вони не можуть за законом розкривати таємницю всиновлення.
- Ну насправді все купується та продається в цьому світі, питання лише в ціні.
- Але звідки у вас гроші? Наша родина і до секти не шикувала, а коли секту накрили, то там лишалось хіба що квартиру закласти …
- Коли нас виписали, то нам повернули в повному обсязі всю суму, яку з нас викачала секта. Це навіть рішення суду було про повернення, і не лише нам. Золото секти нікуди ж не поділось… – ці слова Артура зацікавили і водночас він поставився до них дещо скептично. Віка теж явно насторожилася, але намалагась не показувати це. Батьки Артура, схоже, не помітили скепсису з боку молодих людей або ж зробили вигляд, що не помітили. Тут до них підійшла офіціантка і спитала, що відвідувачі будуть замовляти.
- Ви щось будете ? – спитав Артур у батьків.
- Ні-ні, синку. Дякуємо.
- Віко, а ти ?
- Каву.
- А я чай.
Офіціантка прийняла замовлення, але подивилась на відвідувачів чи то здивованим, чи то зляканим поглядом.
- Тю, чого це вона ? – спитала мати Артура.
- Не знаю. Та думаю, не варто перейматись. – відповів хлопець. Невдовзі дівчина-офіціантка принесла замовлення, Віка з Артуром випили, розрахувались та всі вчотирьох вийшли із закладу.
- Ну що, молодь, ви як буде час, то заходьте. – сказав батько. – Ми тут у сусідньому будинку зняли квартиру. Он там, на четвертому поверсі. – вони показали на вікна свого зйомного помешкання.
- А ваша квартира як же?
- А ми її здаємо в оренду. Поки так і живемо, паралельно шукаючи роботу.
- Незвично, мабуть, буде працювати після стількох років лікування … - подумав уголос Артур.
- Є таке, – з посмішкою сказав батько хлопця, після чого попрощався та пішов з дружиною додому.
- Ну що, який твій вердикт ? – спитав Артур дівчину, коли вони залишились удвох.
- Знаєш … З одного боку ніби вони вже дружать із головою, але з іншого – мене дещо збентежила історія з поверненням їм грошей.
- Мене теж. Щось тут нечисто. І те, що вони стверджують, що не приходили тоді, теж якось дивно.
- Я пореговорю зі своїми батьками. Може, і вони щось дивне повідомлять. А там уже вирішимо, що робити далі. –
Артур та Віка попрощались та розійшлися по справах. Робота в Артура йшла важко. Він не міг зосередитись через тривожні передчуття. Молодик уже встиг кілька разів пошкодувати, що погодився на цю зустріч. Та й після згадки про той сон, у якому він про цю зустріч і домовився, хлопця пронизав ще більший страх. Що взагалі відбувається?
Роздуми фрілансера перервав звук вибуху на вулиці. Визирнувши у вікно, він побачив, що палає те саме кафе, з якого вони всі вчотирьох вийшли приблизно годину тому. Люди вибігали з нього, волаючи від жаху. Артур сам вийшов на вулицю, бажаючи за можливості допомогти людям. Але коли він підійшов достатньо близько, то вже приїхала пожежна машина та почала гасити пожежу.
- Що сталось? – спитав фрілансер у бармена, якого він впізнав.
- Та на кухні щось бахнуло. Схоже що вибух газу. Але я не розумію як – у нас все обладнання справне!
- Ну то вже інспекція мабуть розбереться … - подумав уголос Артур, подивившись вгору в сторону помешкання, яке орендували його кровні батьки. Вони теж визирнули у вікно, зреагувавши на звуки на вулиці. На їхніх обличчях були якісь недобрі, навіть зловісні посмішки, наче вони раділи тому, що відбулось у кафе.
Побачивши сина, вони помахали йому руками та зайшли всередину квартири. Артур відчув непереборне бажання піти до них. Що він власне і зробив. Вирахувавши квартиру, хлопець почав дзвонити туди. Яким же було здивування хлопця, коли двері йому відкрила молода дівчина, яку Артур бачив уперше в житті.
- Вам чого ? – спитала дівчина.
- А … це … у мене тут батьки живуть …
- Молодий чоловіче, ви помилились адресою. – сказала дівчина та зачинила двері.
Але помилки бути не могло – його батьки дивились на нього саме з цієї квартири. Вийшовши на вулицю, Артур набрав Віку.
- Віко, в тій квартирі немає моїх рідних батьків. Я щойно звідти. Там живе якась незнайома дівчина і взагалі не знає моїх.
- З моїми теж щось дивне відбувається …. Ой фак, Артуре, ти теж бачиш це у небі ? – перелякано крикнула в слухавку Віка.
Артур підвів очі вгору та побачив те саме що і вчора – символ культу Решефата, складений з зірок, але цього разу зорі палали яскравіше, ніж вчора. Тільки тепер хлопець переконався, що він не божеволіє і що цей знак йому не верзеться. Дивувало тільки те, чому Сергій не побачив. Але то таке, розбереться пізніше. Зараз його цікавило інше :
- Так … Бачу. – хлопець уже не на жарт злякався.
- Артуре, я так боюся. – Віка вже ледь не плакала в слухавку. – Що взагалі відбувається ? І ця чортівня почалась після того, як з’явилися наші рідні батьки. Схоже, що я помилилася щодо них і вже сто разів пошкодувала, що не відшила їх.
- Знаєш, мені щось підказує, що треба нам зганяти в психлікарню, де вони лежали, і там розпитати персонал.
- Заодно, спитаємо якого хріна їх виписали. Бо вони мене починають лякати все більше.
- Ага, особливо після того, як офіціантка на них подивилась переляканим поглядом.
- Так, мене це теж збентежило. Пропоную завтра вдвох поїхати туди. Ти ж знаєш, де саме вони лежали.
- Так, пригадую.
- От і добре. Тоді завтра в 9 ранку біля мого офісу.
- Окей. – Артур поклав слухавку та набрав Яну.
- Привіт кохана. Як там бабуся ?
- Привіт, уже краще. Дякую.
- Це радує. Яночко, я хочу тобі дещо сказати.
- Кажи.
- Мені завтра треба поїхати в рідні краї.
- Навіщо? – після цього Артур розповів коханій про дивну появу його рідних батьків та про те, що його бентежить.
- Артуре, може мені з вами проїхати ?
- Ні, краще лишайся. Це може бути дуже небезпечно.
- Добре, але тримай мене в курсі всього. Не подобається мені це все.
Увечері Артур знов визирнув у вікно, але уже не побачив символ у небі. Але у двері його квартири хтось подзвонив.
- Хто там?
- Поліція. Відкрийте, будь ласка. – Артур неохоче відкрив двері.
- Капітан Дмитренко. Можна кілька питань?
- Можна.
- Я з приводу пожежі, яка сталась у кафе неподалік. З камер спостереження на вулиці видно що Ви були там незадовго до інциденту.
- Так, був.
- Є підстави думати, що то був навмисний підпал. Ви бачили там щось або когось підозрілого ?
- Та ні. Нічого і нікого …
- Ви були там самі?
- Ні, зі знайомою та з батьками.
- Ми поговоримо з ними. Де їх знайти?
- У знайомої офіс недалеко, вона психологом там працює …
- А батьки?
- Ой, та тепер уже і не знаю.
- Тобто? – і Артур вирішив не приховувати нічого і розповів про дивні речі, з якими він зіштовхнувся в останні дні.
- Дивно, дуже дивно … - сказав поліцейський.
- Що саме дивно?
- Ви описали, як виглядають ваші батьки, але ні на вулиці в камери вуличного спостереження, ні в самому кафе жоден відвідувач не бачив людей, навіть близько схожих на ваших батьків.
- Їх явно бачила офіціантка, що нас обслуговувала. Аліна її звали, я бейджик у неї побачив. Спитайте у неї. Щоправда, вона дещо здивувалась і злякалась, коли їх побачила.
- Не вийде. Аліна загинула з кількома іншими працівниками в результаті вибуху. А що Ви мали на увазі, коли казали, що не знаєте, де шукати Ваших батьків?
- Вони казали, ніби зняли квартиру у будинку неподалік, але коли я туди прийшов, то там була зовсім інша людина, яка навіть не бачила їх.
- Адресу. – і Артур озвучив адресу квартири, де він побачив ту незнайомку.
- Добре, Артуре Володимировичу, те, що Ви озвучили, це доволі цікаво і те що ви сказали про загадкове повернення з небуття Ваших рідних батьків, нас зацікавило. Поки що я попрошу Вас нікуди не їхати з міста.
- Добре. – на цьому розмова з правоохоронцем завершилась і Артур нарешті пішов спати.
Виконувати настанову капітана про невиїзд він не збирався і ось уже вранці вони з Вікою їхали в їхнє рідне місто, з яким у них обох були пов’язані страшні та негативні спогади. І вони прямували до єдиної у місті психлікарні – тієї, де лікували їхніх рідних батьків після розгрому секти. Знайшовши медзаклад, Артур та Віка спитали у першої зустрічної медсестри на його території, де знайти головного лікаря.
- А Вам з якого питання ?
- У нас тут лікувалися батьки. Треба дещо спитати у нього з приводу них.
- Ну добре. Пішли. - медсестра провела Артура та Віку на третій поверх, де був кабінет головного лікаря психіатричної лікарні. Лікаря на місці не було, але Віка з Артуром не поспішали і залишились чекати на нього під дверима.
- Чим можу допомогти, молоді люди ? – пролунав голос у них за спинами приблизно через півгодини очікування.
- Доброго дня.
- Доброго.
- Ми хотіли вас спитати … про наших батьків.
- Вони тут лікуються ?
- Лікувались. Зараз вони виписані вже, але …
- Прізвище батьків ? – Артур назвав прізвище своїх, а Віка своїх.
Лікар набрав щось на ком’ютері, і, витримавши кілька секунд паузи, сказав:
- Нажаль, вони померли тут. Жодних покращень у їхньому психічному стані не відбулося, продовжували вірити у свого Реше … Як же його …
- Решефата. – на автоматі підказав Артур, і вже потім усвідомив, що йому сказав лікар. – Але як, як це може бути, якщо вони до нас приїхали?
- Молоді люди, я не знаю, хто до вас приїхав, але ваші батьки, нажаль, мертві. Це точно. Можу розпорядитися, хай принесуть з архіву документи, які підтверджують їхню смерть.
- Так, принесіть. – головний лікар по селектору сказав принести відповідну документацію. Поки документи несли, Віка вирішила спитати:
- А це не може бути помилкою? Просто ми їх впізнали, це дійсно вони.
- Молоді люди, у нас все чітко фіксується. Помилки бути не може.
- Слухайте … А у них були якісь дивні речі у поведінці коли вони тут були ?
- Дівчино, тут психіатрічна лікарня. Без дивацтв сюди не потрапляють. У ваших батьків була агресивна поведінка, яка їх і згубила.
- Тобто ?
- Вони кидались на персонал на інших пацієнтів. Коли твій батько – лікар глянув на Віку. – накинувся на санітара, то йому довелося його відкинути і стався нещасний випадок. Пацієнт вдарився головою і травми виявилися несумісні з життям. Це бачило багато свідків тож помилки бути не може. О, а ось і документи. – лікар простягнув бланки відвідувачам. Після прочитаного у Артура та Віки мороз пішов по шкірі. Сумнівів не було – до них прийшли не батьки а … А хто ж тоді ?
- Дякуємо вам … Дякуємо. – переляканими голосами сказали молоді люди та чкурнули на вулицю.
- Віко, вибачай, я наберу Яну.
- Добре. А я подивлюсь дещо в мережі по нашому питанню.
- Окей. – Артур набрав Яну.
- Привіт коханий. – сказала дівчина. – Гарна новина – я вже у нас. А ти там що ?
- Люба, я дізнався таке, що волосся дибки стає!
- Що саме?
- Мої батьки мертві. Ті, хто прийшов, це самозванці. Я не знаю, хто це і що їм треба, але ясно одне – нам треба ховатись. Ми обоє в небезпеці, і Віка теж.
- Це якесь божевілля, але …
- Ніяких але! – хлопець схвильовано продовжив. – Просто нам треба тікати якомога далі. Я наберу тебе пізніше.
- Д-добре … - Яна сама вже злякалась
. А ось тут озвалася Віка, показуючи Артуру екран свого ноутбуку.
- Дивись. Я пошукала інформацію про інших дітей які постраждали від тієї секти.
- Бачу … Всі мертві. Принаймні ті, хто тоді був на тому жертвоприношенні, коли і нас з тобою повинні були принести в жертву, коли накрили цю секту.
- Читай далі. Бачиш? Всюди написано, що до кожного з цих дітей ніби приходили рідні батьки. І ось бачиш – дати смерті різні. Дехто помер невдовзі після розгрому «Воїнства Світла». Дехто – зовсім нещодавно.
- Ех, а я з деякими з них спілкувався якийсь час. Залишились тільки ми з тобою …
- Саме так. Артуре, поїхали, а я ще дещо пошукаю. – хлопець завів мотор, ледве контролюючи свій страх, який ось-ось міг перерости в паніку. «Треба попередити прийомну родину. – думав хлопець. – Їм теж може загрожувати небезпека…» Але його роздуми перервала Віка.
- Артуре, послухай уважно. – вона увімкнула відео на ноутбуці. Артур впізнав хлопця, який на ньому був. Далі він слухав і обливався холодним потом від почутого:
- Всім привіт. Якщо ви це дивитесь, то мене, скоріше за все, вже немає в живих. Багато хто пам’ятає страшну секту «Воїнство Світла», яку накрили двадцять років тому. З подачі батьків я теж там був і мене, як і інших дітей, повинні були принести в жертву Решефату. Це бог, якому поклонялись у цій секті, родом із Месопотамії. Ось тільки він не був добрим, якраз навпаки. Це бог-губитель, а не рятівник. І він завжди забирає те, що йому обіцяли. Завжди. Тоді йому пообіцяли в якості жертви мене та інших дітей, але сеанс жертвоприношення перервали. Ось тільки це лише відтермінувало неминуче – у Решефата є безліч слуг і не завжди це люди. Є й істоти з його темного виміру. І саме ці істоти прийшли до мене під виглядом моїх рідних батьків, які і повинні були принести мене в жертву. Але це не вони. Я не знаю, хто ці істоти, але це точно не мої батьки.
І ці істоти прийшли за мною, як за обіцяним Решефату. Я спочатку повірив, що то мої батьки хочуть спокутувати провину переді мною, але потім я зрозумів, що це не вони. І зараз вони хочуть мене вбити. Вони уже вбили мою прийомну родину. Звісно, за офіційною версією то був нещасний випадок, але я знаю … Я все знаю. Я звертаюсь до інших дітей з тієї секти. Якщо ви десь є і ви побачите це відео – я вас благаю: не пускайте до себе своїх псевдобатьків. Це не вони. Це слуги Решефата … - відео закінчилось.
Артур натис на газ, бажаючи якомога скоріше дістатися додому – благо, вони вже в’їхали на територію міста, де вони жили після знищення секти. Була середина робочого дня і транспорту на дорозі було не так багато, як у годину пік. Зупинившись на світлофорі, Артур відчук, як у його автомобіль хтось врізався ззаду.
- Та якого хріна, цього ще не вистачало! – хлопець вийшов із салону, бажаючи провести незграбі виховну бесіду. Але виховна бесіда не склалась, адже в наступну мить хлопця відкинуло вибуховою хвилею.
Голова гуділа, він нічого не чув, але побачив, що від його машини залишилась лише купа горілого заліза. Найдивніше, те що позаду нікого не було, а інші машини які були поруч, взагалі не постраждали.
Водії та пасажири цих машин почали виходити та підходити до знищеної автівки та до хлопця, який ледве підвівся на ноги після вибуху. Люди щось говорили йому, але Артур чув лише одне – «Ти останній». Ці слова лунали звідкілясь невідомо звідки, а в диму після вибуху хлопець побачив чіткі обриси уже знайомого йому символа. Артур бачив, як із його машини вже вивалився обгорілий труп Віки. Не чуючи крики людей позаду себе, молодий чоловік мерщій побіг до свого будинку – на щастя, він був близько. Забігши у під’їзд, Артур побачив на своєму поверсі істот, які досі прикидалися його рідними батьками.
- Геть звідси! – крикнув Артур. – Я знаю, що ви самозванці! Мої рідні батьки давно мертві. Забирайтеся!!
- Синку, ти чого? – сказала «мати». – Що ти таке кажеш?
- Хто ви такі?
- Ми твої …
- ВИ НЕ МОЇ БАТЬКИ! – після цих слів двері його квартири відчинились і до під’їзду вийшла Яна.
- Любий, що відбувається ?
- Це самозванці. Мої рідні батьки мертві і мертві давно.
- Де самозванці? Тут нікого крім тебе немає … - сказала дівчина. Вона не бачила цих істот, зате вони бачили її. Артур побачив, як очі слуг Решефата почали світитися якимось неприроднім синім світлом, а нігті перетворюватись на довгі пазурі.
- Стільки років Решефат чекав на тебе … - сказав демонічним голосом той, хто видавав себе за його батька. – І ось нарешті … - після цих слів Артур побачив, як Яну підняло в повітря і під її нестримні крики почало бити об стелю, підлогу та стіну.
Хлопець хотів накинутись на істот, аж тут упав від удару пазурями по горлу. Останнє, що він побачив, як слуги темного бога розчиняються в повітрі …
Сусідка, яка почула шум у під’їзді, вийшла і побачила два понівечених трупа молодих людей. На виклик поліції приїхав і капітан Дмитренко. Він одразу зрозумів, кого треба шукати і вирішив доповісти у свій відділ про те, що розповів йому убитий про несподівану появу своїх рідних батьків яких ніби-то виписали з психлікарні. Але на що він та його колеги звернули увагу разом із сусідкою, яка їх викликала, так це на дивний символ, намальований кров’ю на стелі. Вони ніколи його раніше не бачили. А ще там красувався напис «На славу Решефата…»
