В одному з районів далеких Карпат на кордоні України з Угорщиною, є одне село, називається воно на кшталт Любомирівка або якось так. Воно покинуте і давно покинуте, вже більше 50 років, якщо мені не зраджує пам'ять. Але, як кажуть старожили тих місць із сусідніх сіл та хуторів, ніхто звідти не йшов і не їхав, а всі мешканці – зникли без сліду раптово.
Досі невідомо, що стало причиною - чи хвороба всіх покосила, чи які невідомі сили їх забрали. Все-таки Карпати - це давно визнане джерело містичної сили. До цього дня через залишки села проходить одна-єдина дорога, що веде до більш жвавих місць. І якщо ти будеш у цих місцях, пам'ятай одне важливе правило — ніхто не повинен їхати вночі цим селом, хоч в обхід за 20 кілометрів, хоч впритул до крайніх хат, але ніколи не їдь центральною дорогою.
Ця історія трапилася на стику шістдесятих - сімдесятих років минулого століття. Якось уночі двоє мандрівників верхи прямували цією дорогою. Зрозуміло, про тутешнє правило вони й не чули, бо ж не прийнято у гостей з далекого Києва щось запитувати у селюків. Один з них був молодий, завзятий, і кінь його був під стать йому: сильний, швидкий і норовистий, звали коня Зорін.
Він скакав попереду, весело співаючи пісню. За ним повільно йшов старий. Його вірний кінь, з яким він прожив майже все своє життя, стомлено ступав копитами по багнюці. Залишалося їм пройти всього 10 кілометрів. Вечеріло, а до місця призначення вони збиралися підійти вранці. Незабаром молодий звернувся до свого супутника. -
- Гей, дядьку Сашко! Я помчу вперед і розвідаю дорогу. Якщо що, зустрінемося вже на місці.
- Ну, їдь, Миколо. Самотужки дістануся як-небудь, а то спина болить за тобою встигати, все-таки 7-ий десяток вже закінчується.
Юнак охоче кивнув, усміхнувся і одразу ж поскакав уперед. Старий йшов собі якийсь час, поки молодий не примчав назад. Вигляд у нього був задоволений і втішений. Мабуть, добрі звістки приніс.
– Там попереду село є. Живе там одна добра жінка. Сказала, прихистить нас на ніч, почастує вечерею, нарешті спробуємо справжній наваристий закарпатський борщ.
- Добре як! - теж зрадів старий.
- Нарешті по-людськи переночуємо: під дахом та в теплі.
- Ну, я поскакав. - Молодий пояснив, де знайти той будинок і погнав коня, поспішаючи опинитися біля теплого вогнища.
Ніч була в самому розпалі, коли старий увійшов до села і на в'їзді побачив табличку з назвою "Любомирівка", що покосилася від часу. Погане це село було. Будинки похилилися всі, порожні вікна дивилися недобре, за кількасот метрів височіли могильні хрести, на в'їзді в село дерева всі були повалені. До того ж, лише одна дорога тільки тут була, недобрий знак.
Вдалині, серед цієї пустки та темряви, горіло світло і здіймався дим із печі. «Що ж загубила тут та жінка?» - сумніваючись, думав старий. Він заїхав у дворик, спішився. Взяв за вуздечку коня і почав прив'язувати його до стовпа. Тут кінь забрикався, глянув на господаря ніби людським поглядом і каже йому:
«У погане місце ми потрапили, діду, але що вже вдієш. Нічого не говори. Вдавай, що не чуєш мене. Відчуваю, в цьому будинку погана сила причаїлася. Хазяїн у домі не людина, а виродок пекельний, демон, якщо вашою мовою говорити. Зроби як я наказую, коли жити хочеш хоча б ще ніч. Ти мене не прив'язуй. І того молодого теж відв'яжи, він тобі ще згодиться. Як тільки ти в будинок увійдеш - господиня візьметься тебе пригощати різними стравами своїми, вареники, борщі карпатські, голубці, сири і все, чим у цих краях пригощають. Чемно відмовся і їж, що в тебе з собою, я бачив у твоїй сумці кілька бутербродів було і суп. А потім, коли вона на ніч вас буде влаштовувати, ти її не слухай. Лягай перед дверима. Не засинай, очі не заплющуй і прислухайся. Може, й доживете до ранку. А коли що не так піде, одразу біжи і сідлай коня молодого. Він швидший і сильніший він мене буде. А я слідом поскачу за вами. Другому своєму молодому мої слова не говори в жодному разі. На сміх підніме одразу, та й приречений він уже на смерть».
Старий був забобонним, і тому не здивувався, він кілька десятиліть вивчав міфологію українських Карпат. Хоч і служив партії і дослужився до високої посади, побожний був більше за священика. Не прив'язав він коней і з важким серцем попрямував стежкою до хати. Від страху перед незвіданим по спині пробігла судома, на лобі виступив холодний піт. Бо ж чув! Не може жінка жити одна в покинутому селі, так ще й посеред гір!
І ось, з тремтячими колінами старий ступив у будинок. Попри всі тривожні думки, в будинку гостинно потріскувала грубка, відчувався апетитний запах відвареного м'яса та смачного борщу. Молодий сидів за столом наминав ці кулінарні шедеври за обидві щоки. Біля нього метушилася господиня. Не молода, але й не стара, 35-40 років, струнка, хазяйновита. Вселяє довіру з першого погляду.
Старий привітав хазяйку будинку і сів за стіл навпроти молодого. Розставляючи перед старим вечерю, вона раз у раз розпитувала, що діється у світі зараз, які є у них вісті, звідки вони прибули, чому. Як звичайнісінька жінка в глушині.
Та не став би старий кінь обманювати діда, і тому той тримався напоготові, але при цьому намагався не видати себе. Великі, соковиті та жирні шматки відвареного м'яса, сметана, борщ, голубці – все це було на столі. Як же вона примудрялася тримати господарство в такому занедбаному місці?
Дід остаточно впевнився у словах свого старого друга, який з ним ще по Німеччині ходив у роки війни. Не доторкнувся старий до зачарованої їжі, розпакував він свій суп, зварений трохи раніше, і тихо сидів у куточку. Молодий здивовано дивився на старого і докоряв йому, чого, мовляв, не виявляє поваги до господині, відмовивляючись від їжі.
- Ти чого суп свій їси? Вияви повагу до доброї господині, скуштуй чогось.
- Був би радий, але шлунок уже не той, що в молодості. - Відмовився старий, - та й супчик доїсти треба, бо крім мене його ніхто і не з'їсть. А от кулінарні шедеври Микола і сам з радістю з'їсть. Адже завтра ще й вставати рано і їхати довго. Не зрозумій хибно, добра господине.
- Ти, схоже, зовсім з глузду з'їхав, коли таку милість відкидаєш! Ну, як знаєш, мені більше дістанеться.
Стіл незабаром спорожнів, стихли розмови. Жінка всіх запросила влаштуватись ближче до грубки. Вони лягли спати. Молодий ліг у теплі біля вогню і заснув одразу ж, як очі заплющив. Старий ліг біля дверей. Все лежав він, прислухаючись і трохи тремтячи. Вогонь у печі гас на диво швидко. З підлоги піднімалося холодне карпатське повітря і поступово доходило до кісток, але старий залишався на місці.
Краєм ока він помітив як по стіні швидко тінь пробігає то в один бік, то в інший. Старому стало страшно не на жарт. І тут він почув тихі звуки, ніби п'є і чмихає хтось. Звуки долинали з-за далекого темного кута.
Старий тихо підвівся, взяв свою торбинку і озирнувся. Відразу стало ясно, що робити цього було не слід. У темряві вимальовувася силует господині. Вона вошкалася в темряві рачки, як собака. Жах охопив діда, коли місяць трохи висвітлив той кут. Вона витягла туди молодого Миколу і з люттю пожирала його. Коли старий подивився, вона вже відгризла йому голову і жадібно їла.
У тремтінні старий обережно прочинив двері, намагаючись піти так, щоб його не помітили. Виходячи, він краєм свого одягу зачепив якусь палицю: чи то вила, чи то лопату, які були біля порога, і вона з диким тріском повалилася на підлогу.
Господиня кинула свій нелюдський, сповнений голоду погляд у бік діда Сашка. Старий закричав від страху і кинувся назовні якнайшвидше. Він біг від клятого будинку так, ніби прожиті роки відступили і він повернувся в тіло 20-річного хлопця.
Ззаду чулися крики господині, сповнені злості, образи та жаги до пожирання здобичі. Добігши до відв’язаних коней, старий трохи за звичкою не застрибнув на свого, але згадав що сказав йому той, і через кілька секунд він уже гарцював на молодому коні. Слідом за ним галопом біг старий.
Молодий кінь відчув страх вершника і мчав щодуху.
«Наздожену тебе! Нікуди ти від мене не втечеш! - репетувала господиня позаду. Говорив старому кінь, щоб старий не озирався . Але нічого він не міг із собою вдіяти. Озирнувся. І оселився страх назавжди в серці до кінця його днів. Ця жінка бігла як собака, рачки зі швидкістю ведмедя. Очі її горіли в темряві червоним пекельним вогнем, рот величезний, з гострими іклами, що стирчали, і були вони в неї в три ряди в пащі. Довгий язик мотилявся слідом, мов у собаки. Все її обличчя і руки були в крові. Вона видавала мерзенні відхаркувальні звуки, коли бігла.
Відстань між ними стрімко скорочувалася.
«Біжи, хазяїне! Мені й так трохи залишилося» - тільки вірність старого коня була сильніша за страх. Старий кінь різко зупинився, вставши на дибки, розвернувся до клятої господині і вдарив її копитом, зупинивши не кілька десятків секунд. Більше старий ніколи не бачив свого старого вірного коня, та не забував згадати про нього добрим словом.
«Я тебе знайду! З-під землі дістану старий мерзотнику! Від мене не втечеш! Друга твого з'їла, коня твого з'їм, і скоро до тебе прийду! - кричала істота, ошелешена від безсилої люті і болю від удару копитом.
Але тут з'явився молодий хлопець років 20-25 із зеленими палаючими очима, прямо перед дідом Сашком. Ніби силою думки він відкинув демона в старий будинок, який був праворуч дороги, потім змахнувши рукою, хлопець, наблизив це чудовисько до себе і почав говорити незрозумілі слова, начебто це була латина.
Істота в мить заспокоїлася і почала змінювати свій вигляд, знову набуваючи людської подоби. З моторошним тріском, наче щось ламалося всередині, воно знову стало прямо, з пащі зникли два ряди іклів, язик також зменшився.
Коли перетворення було закінчено, черга дійшла до кольору очей істоти, Хлопець приставив руку до голови демоеа в людській подобі, в його очі з палко-червоних стали яскраво-білими, випромінюючи спліпуче світло. З рота вирвався червоний, навіть темно-бордовий дим, і полетів у землю.
-Ххх хто ти такий, чорт тебе забирай? - Запитав старий.
-Я Пекельний гончак - промовив незнайомець, теж змінивши колір очей, на звичайний людський зелений.
Поки старий намагався усвідомити все, що трапилося, незнайомець продовжив говорити
-Я прийшов сюди забрати назад, додому, цю суку, що ти бачив.Вона називається "Герлонто" нижчий демон, який зміг вирватися у ваш світ, тому що тут, у цих прекрасних горах, стіна між світами слабка. Воно змогло знайти лазівку, пройти і вселилося в цю дівчину зробивши з неї для себе посудину, водночас змінюючи її і перетворюючи на свою подобу. Ти самі бачив, що з дівчини воно перетворилося чи не на суміш пса з ведмедем. Подібний вигляд воно має і в пеклі, це щось на зразок домашнього тварини.
Яке твоє ім'я? - насторожено спитав старий.
На землі мене звали Богданом кілька століть тому, в пеклі мене називають Валазарій, перший з пекельних гончаків самого Азраеля
-Ти відпустиш мене? Або теж відправиш у пекло за те, що я побачив тут?
-Відпущу. Моя місія на землі виконана, я зміг зловити її, - хлопець показав пальцем на тіло дівчини. - Але ти повинен показати мені місце, де вона проживала, напевно, там одне з найслабших місць і його потрібно захистити більш надійно.
-Так, я проведу тебе туди. Будемо йти пішки чи ти сядеш на коня?
Хлопець сів на коня і вони помчали до будинку.
Приїхавши, хлопець зіскочив з коня і, вирвавши двері, увійшов усередину будинку. Минуло кілька хвилин, і з вікон спалахнуло чорне світло, а потім стався вибух. Віід вибухової хвилі хлопець перелетів через стіну і вдарився у дерево, але встав як нічого і не було, підійшов до старого і сказав
Я запечатав прохід у цьому місці, тепер ніхто тут не пройде з нашого світу. Але люди тут не з'являться ще дуже довго, місце це наповнене пекельною силою, в якій люди довго не живуть. За те, що допоміг мені зловити її, ти маєш право на одне бажання, обмежень немає, можеш бажати хоч знову стати 20-річним хлопцем, хоч мати багато жінок, незліченні багатства, власну армію, ораторські вміння, і так далі.
Я бажаю...
Старий задумався. Нічого з перерахованого йому потрібно не було. Натомість він сказав:
Я бажаю дізнатися все про містичний світ, про демонів, монстрів, вампірів, чугайстрів, мавок і всіх інших істот твого світу.
Хоч я і не впевнений, що ти впораєшся з такою кількістю інформації, але все ж-таки, бажання виконано.
Хлопець клацнув пальцями, і бажання було виконане.
Дід скрикнув:
Так, я тепер знаю все про ваш світ. Це так чудово. Ні, ні. Це прекрасно, стільки різної інформації, стільки різних місць, дат, істот, аномалій, заклять! Це прекрасно.
Хлопець похитав головою і сумно сказав:
Я б радий продати душу Дияволу ще раз, аби забути про пекло назавжди і зажити звичайним людським життям. Радий, що знайшовся той, кому до вподоби наш світ.Але раджу тобі діду стримувати себе й не починати призивати кого попало чи ще гірше, пробувати себе в ролі відьмака або пробувати ще чого подібного,було багато випадків коли люди маючи такі знання сходили з розуму й починали криваву баню, наприклад Юстиніанову чуму, влаштував такий зїхавший з розуму хлопець на ім'я Аврелій Марков Германік,центуріаон 4-го Цизильпійського легіону,коли він воював з ост готами які проривались через рейн він зміг знайти один не дуже гарний камінчик-Александрій, це була одна з живильних частин “Римлянина” гігантського кам'яного легіонера який по легенді був зроблений майстром Кайусом для захисту Риму, невідомо чому але Римлянина знищили самі римляни по наказу Імператора Адріана,а два камінці Александрія які й живили істоту просто зникли,як ти вже міг здогадатися цей камінчик який він знайшов був саме від Римлянина, камінь ніс в собі просто гігантські знання з нашого світу й енергію черпав також звідти,і використавши його як прикрасу в каблучці по суті став Антихристом во плоті, власноруч убивав,ґвалтував та катував, прямо на очах дітей розривав їх батьків, пішовши в рейд по германським племенам взяв у повне оточення декілька селищ,і поморивши голодом місцеве населення півтори місяці, власноруч пішов добивати залишки населення,як призент своїм воїнам за службу приніс кілька голів дітей та їх матерів,потім навчившись контролювати деякі магічні сили він пішов нищити та карати вже римські території,за те що тодішній імператор відмовився провести тріумф в честь того що Аврелій зі своїми людьми перебили декілька союзних римлянам племен,він вважав це неабияким досягненням,але ось імператору це не сподобалося й він відправив декілька загонів букіларіїв знищити вже мало контрольованого центуріаона,проти нього почали повстання його ж легіонери вони пропустили війська імператора в табір та разом з ними спочатку обкидали дротиками палатку Аврелія потім накидавши як найбільше дров підпалили її,в вогні було чутно слова “Весь Рим згине,при третьому після вашого імператора”третім імператором був Юстиніан,весь Рим тоді справді гинув,чума косила всіх, від чиновників до членів імператорської родини, хворі постійно бормотали одну й ту ж фразу “Рим згине через смерть Аврелія Германіка” тоді з пекла прибув один з наймогутніших демонів, Сартай,він віднайшов камінь та знищив його й після цього чума по троху почала спадати,ми в пеклі взагалі не зацікавлені в тому щоб до нас прибували більше душ ніж це потрібно,тому власноруч й знищили проблему.
-Я ніколи таким не стану і ці знання підуть лише на користь людству,сказав старий
-Ми на це дуже надіємось, але якщо ні…
У Валазарія знову спалахнули очі, він направив праву руку в сторону одного з покинутих будинків й земля буквально за секунди розверзлася та поглинула будинок,очі хлопця знову стали нормальна ними й він сказав
-Це в кращому випадку.
-Гаразд старий, мені час,він простягнув руку старому, старий її міцно потиснув,й хлопець зник.
Пройшло більше двадцяти років, старого було не впізнати, стильно одягнутий,з гарною зачискою,молодий хлопець, так дід не почав апокаліпсис або став новим сатаною, а почав використовувати знання на благо собі, після розвалу СРСР він почав свій бізнес з лікування “всіх хвороб” використовуючи заклинання зі сцілення й трішки декорацій та кілька аскорбінок,на одному з його “сеансів зцілення” який проховид у Київі 25-червня 1999 року на десятому ряду 13 місце сидів задумчивий молодий хлопчина років 20-25 який під кінець сеансу встав й на виході з залу сказав
-”Хех а старий все таки не збрехав, молодець, гарно використав нашу магію й людські проблеми” ще раз подивився на старого який на сцені розповідав тим хто ще залишався в залі як
він зцілює людей, хлопець посміхнувся його очі засвітилися він клацнув пальцями та зник ніби його тут і не було.
