За мотивами пісні «Повстанець» у виконанні Арсенія Білодуба та гурту «Кому вниз»
Відпустка … Це чарівне слово, на яке чекає будь-яка людина, що працює .Але воїни на передовій – особливо. Багатьом із них цивільне життя вже стало повністю чужим, майже інопланетним, але тим не менше. І ось Ігор разом з бойовими товаришами нарешті почули це слово від командира і вже прямували на потязі в свої рідні краї, які завдяки їхнім зусиллям з усіх жахіть війни бачили в основному лише звуки сирени та ракети з дронами, що пролітали над дахами будинків. Але ж то дрібниці на фоні усієї жесті, яка відбувається на фронті та на окупованих територіях – принаймні поки нема прильотів. Відпустка у рідному тиловому місті була для Ігоря майже курортом у порівнянні з тим жахітттям, яке залишилось далеко позаду …
Висадившись у рідному місті, Ігор навідав сестру з племінниками, батьків, друзів дитинства. Не заходив лише до колишньої дружини. Та й чого йому до неї заходити – спільних дітей нема, розійшлись погано. Навідавши всіх, кого хотів , Ігор уже за опівніч ліг спати.
Заснув хлопець майже одразу і побачив доволі дивний сон – він у старомодному одязі сидить у якомусь казематі, прикутий ланцюгом. Сидить він там один та позирає у вікно, спостерігаючи за пташками, які безтурботно літали та не розуміли того, що розумів він. А саме те, що це востаннє він дивиться на небо, на чудернацькі хмари та інше, що є за стінами каземату.
Через якийсь час до нього зайшов священник у червоній рясі та білій прямокутній краватці, яка ледь проглядалась на комірі спереду, і хотів його сповідати, але Ігор відмовився, сказав, що йому нема в чому сповідатись перед ворогами та єретиками. Священник щось сказав польською мовою і покинув каземат, а згодом туди зайшли двоє вартових. Вони теж говорили польською. Вартові повели ув’язненого коридорами і вивели на вулицю.
Сонце трохи засліплювало хлопцю очі, але згодом він адаптувався і побачив перед собою натовп, де були як шляхтичі, так і селяни. Люди юрмилися біля помосту, а на ньому стояв той самий ксьондз, який приходив сповідати Ігоря, суддя та кат із сокирою в руках, та у чорному ковпаку, що закривав обличчя. Суддя зачитував вирок польською мовою. З його слів можна було зрозуміти, що його засудили до страти за участь у повстанні Хмельницького. Коли кат рушив до нього для виконання вироку, то перед очима козака промайнуло все його життя. Згадалося, як він святив ножа під дубом Хмельницького в Холодному ярі і присягав ніколи не складати зброї, поки не визволить Україну від загарбників. Що ж , очевидно клятва залишиться не виконаною, адже змах сокири – і голова із оселедцем злетіла з плечей.
- Це був лише початок… - пролунав якийсь моторошний голос, який Ігор почув одразу, коли його стратили, і все довкола заполонило якесь біле світло . – Дивись далі.
- А що ж було далі?
- А далі ти народився знову, у 18-му столітті у звичайній селянській родині. Як і вся твоя рідня, відробляв панщину, але бунтівна натура взяла своє…
І ось уже за мить Ігор знову побачив себе, тільки вже на полі битви. В руці у нього була шабля замість звичної до того коси. Тою шаблею він зарубав уже не одного ворога. Але на жаль, вороги підступали з двох сторін – з однієї польські війська, з іншої – російські. Король покликав на допомогу свою коханку Катерину ІІ. Вона відправила царське військо на придушення гайдамацького повстання, яке в народі нарекли Коліївщиною. Все поле битви було обійняте вогнем, всюди палили гармати, лунали крики людей та іржання коней.
Ігоря гукнув побратим, щоправда, назвав його іншим іменем. Хлопець побіг до товариша, який лежав поранений та стікав кров'ю .
- Бийся … за … двох … брате … - сказав побратим і віддав богові душу.
Ігор заволав від відчаю, що не встиг врятувати товариша, і кинувся в бій з шаблею, рубаючи російських загарбників навсибіч. Він уже не чув, як Іван Гонта , один із лідерів повстання, громоподібно закликав битись до кінця та не здаватись, не чув залпи гармат з усіх боків – він лише виконував волю полеглого друга.
Виконував недовго, адже скоро смерть наздогнала і його. Душа воїна відлетіла і вже не побачила, як повстання було придушене, як стратили Гонту, як його бойових товаришів висилали в Сибір або ж видавали полякам для розправи.
А потім була ліквідація Січі та повне поневолення його народу. Душа воїна розривалась на шматки, коли бачила з небес, як його земляків знову продають ніби худобу та змушують кланятись у ноги зайдам та окупантам. Бачила душа і поділ Речі Посполитої .
- Ось так вам . – подумав воїн . – Злигались із москалями, а тепер самі втрапили до них та німців у ярмо.
Він бачив і придушення польського повстання військами Суворова, і висилку до Сибіру вже поляків, бачив вторгнення Наполеона і Кримську війну, і багато чого іншого. Але в душу воїна запали слова з поеми Шевченка – «Борітеся – поборете, вам бог помагає».
- Так і є . Колись і ця імперія впаде . – думав воїн, чекаючи нової нагоди продовжити боротьбу.
І ось цей час настав. Народжений знову, за 15 років до початку Першої світової, воїн бачив, як Російська імперія впала, як було проголошено УНР. І ось молодий козак уже став до лав чорних запорожців. Початок ХХ століття виявився для молодої держави важким та кривавим.
Битва під Вознесенськом була в самому розпалі, червоні та білі оточували козаків з усіх сторін. У хлопців закінчувалися набої, ще й тиф косив бійців з обох боків. Не оминула хвороба і Ігоря, воїн уже прощався із життям. Але якось негоже бійцю на війні гинути від хвороби, а не в бою з лютим ворогом.
На щастя, уникнути такої смерті вдалося – командир чорних запорожців Петро Дяченко, що теж занедужав на тиф, надихнув підлеглих особистим прикладом. Тяжко хворий, він, за допомогою кількох бійців заліз на коня і дав команду іти в атаку. Натхненні мужністю Дяченка чорні запорожці, перерахувавши патрони, пішли в бій за своїм командиром.
Набої довелось економити і імітувати постріли, гучно ляскаючи в долоні. І о диво - червона нечисть повірила, що її атакують з усіх сторін, і почала тікати, кидаючи зброю. Чорні запорожці піднімали її та стріляли вже по-справжньому. А побачивши підкріплення від своїх, вони зраділи – битву було виграно. На жаль, битву, але не війну – УНР була захоплена більшовиками, які почали насаджувати свої порядки, провокуючи там і тут повстання проти їхнього терору.
В одному із таких повстань Ігор і загинув – колишній чорний запорожець був повстанцем в уже знайомому його душі ще сотні років тому Холодному Ярі. Ще багато років він знищував червону нечисть, ставши для окупантів справжнім нічним жахіттям. Але потім сталось те, чого воїн аж ніяк не чекав – більшовики оголосили про амністію для тих повстанців, хто добровільно прийде з повинною. Багато хлопців уже втратили віру в перемогу і тому повелися на цю обіцянку, втомившись від важкого життя у лісі та постійних вилазок та рейдів.
- Досить уже з нас цього . – сказав один із побратимів . – Все одно більшовиків занадто багато, а у нас людей все менше і менше.
- Друже , ти чого? – здивувався Ігор, який тоді вчергове носив інше ім’я.
- У мене жінка, діти … - продовжував товариш. – Якщо мене викриють, то постраждають у першу чергу вони. Ти ж знаєш більшовиків …
- Отож бо й воно, що знаю! – обурився Ігор . – І тому я хочу знищити їх, вибити цю нечисть з нашої землі .
- Скоріше ми самі тут поляжемо.
- Так краще загинути, ніж жити в ярмі. Чи ти чекаєш, що тебе великим начальником зроблять за твої подвиги?
- Я вже нічого не чекаю …
Після цієї розмови частина повстанців пішла до комісаріату і здалась на милість окупантів. Ті , хто не покинув Холодний Яр, продовжили боротьбу, називаючи себе залишенцями.
На жаль , шансів на перемогу в цій боротьбі уже не було, і невдовзі всі герої-залишенці були знищені за наводкою колишніх товаришів, які здали червоним вчорашніх соратників, аби вони та їхні родини не були репресовані. Воїн тоді теж загинув у бою, скошений кулеметною чергою. Чорний ворон відніс його душу, а тіло героя тоді так і не знайшли…
- Вороне, ти мене довго не затримуй – боротьба ще не завершена … - говорив хлопець птаху .
- Я знаю . – відповів ворон.
А вже через двадцять років Ігор, знову молодий та відважний, стояв у лавах повстанської армії Бульби-Боровця, звільняючи міста і села від німецьких загарбників. Це була мабуть найважча боротьба з усіх , в яких брав участь воїн.
Друга світова знову випробовувала український народ на міцність і жагу свободи – а до неї ще голодомор, сталінські репресії та масові розстріли та переповнені тюрми . З одного боку німці , з іншого червоні. Втім, повстанці не бачили особливої різниці між двома тоталітарними імперіями і боролись проти всіх, не маючи жодної надії на перемогу.
Це був по суті бунт приречених, але навіть приречених вороги боялись та поважали. Гестапо шукало борців за свободу, але щоразу повстанці виявлялись хитрішими та спритнішими. А коли хлопці бачили спалені вщент села та замордованих людей, то їхня лють і жага боротьби зростала.
І коли вже Боровець сидів у концтаборі разом із Бандерою, коли вже німці втекли, а зайшли радянські війська, то почалась нова фаза боротьби – проти червоної чуми. В полон здаватись було не можна – тоді помирати будеш довго і страшно від моторошних тортур або ж просто на уранових рудниках.
Тож він, уже сотник, наказав своїм бійцям битись до останнього, а останній патрон залишив для себе – це краще, ніж потрапити в лапи червоних людоловів. Ігор знав, що таке потрапити до них у руки – одного разу його вже зловили бійці СМЕРШу, але він втік із радянської в’язниці, влаштувавши там заколот і привівши з собою ще кілька десятків нових бійців.
Кожен з них мав велику жагу до волі та особисті рахунки до окупантів – у когось батьки померли від голоду, кого розкуркулили свого часу, у когось родича розстріляли у страшному 37-му році, а хтось просто не міг спокійно крізь пальці дивитись на те жахіття, яке відбувається на рідній землі.
Вони тоді вирішили – самі в полон не здаватись і ворогів у полон не брати. І ось вороги тут як тут – зрадник із місцевих видав місце знаходження їхнього схрону. Відстрілюючись від НКВСників, українські повстанці вже зрозуміли, що вони приречені. Кілька гранат – і повстанська криївка була знищена разом із повстанцями. Хлопці не могли допустити, щоб їх схопили та взяли документи, які були в їхній криївці, тому і підірвали себе, а заодно і ворогів. На жаль, зрадник вцілів і продовжив жити – щоправда, не в рідних краях, а на засланні в Сибіру.
- Так тобі, падлюці, й треба. Зрадників ніхто не любить… - думала душа воїна, коли знову летіла у невідомі далечіні.
- І ось ти знову на війні, - пролунав той самий голос. – І знову на тому ж самому боці.
- Хто ти?
- Це неважливо. – відповів голос. – Головне, хто є ти. А ти – Воїн. Ти борець. Ти виступив проти несправедливості, яку чинила влада вже незалежної України, ти став на захист своєї країни, коли почалась гібридна агресія, ти продовжуєш воювати зараз проти агресії відкритої.
- А можна питання?
- Звісно.
- Чисто ради цікавості – зрадники, які видали нас червоним у Холодному Ярі, отримали по заслугах?
- Так. Вони були або розстріляні за те, що до того воювали у лавах бандитів, як називали вас більшовики, або вивезені в Сибір, або ж померли з голоду. І ніхто їх і не оплакував, навіть самі червоні. Зрадників ніхто не поважає – навіть ті, кому вони прислужували.
- А ти часом не янгол-охоронець? Просто якщо так, то є одне прохання …
- Ні, я не янгол-охоронець, але допоможу, чим зможу.
- Зроби так, щоб я та мої найближчі побратими залишились живі та без якихось каліцтв. Ну і моїх рідних вбережи від усіх загроз.
- Ну рідних своїх ти й так бережеш, мені тут нема чого робити. А ось тебе та твоїх товаришів – так, я захищатиму. Та й клятву тобі треба виконати, інакше твоя душа не звільниться від коловороту перероджень. Та і взагалі – клятви треба виконувати, хіба не так?
- Звісно, так і ніяк інакше … - після цих слів Ігор прокинувся. Воїн подивився у вікно, за яким уже виднівся світанок . “Скільки вже я воюю за Україну, як виявилось . - подумав хлопець . - І на цей раз ми точно переможемо !”
