Я пишу це в надії, що мені хтось допоможе. Я дуже втомилася так жити. Справа в тому, що у нас живе батько мого хлопця. І я дуже не хочу, щоб він залишався з нами під одним дахом. Я боюся.
“Теж мені проблема” - подумаєте ви, “пари роками живуть з батьками, і ніхто від цього не вмирає”.
Але перш, ніж так подумати, будь-ласка, вислухайте мене, я вам все поясню.
Мого хлопця звати Антон і я з ним уже чотири роки. Ми познайомились на весіллі наших спільних друзів, і з того моменту не розлучалися. Стосунки у нас були ідеальними і майже без сварок, я навіть дивувалася, що таке взагалі буває. Антон турбується про мене так, я прагне багато дівчат, завжди може вислухати і підтримати. У нас є спільне хоббі - відеоігри - і ми із задоволенням проводимо разом вечори. Так, я не з тих дівчат, хто закидає своєму хлопцеві “коли ти вже награєшся в свою Доту?”. Я просто граю разом з ним.
А ще нас поєднує те, що в нас обох було складне дитинство і повно дитячих травм. Але про це трохи згодом. Ми маємо глибокий емоційний зв’язок, який виходить за рамки всього фізичного. Я справді вірю, що він моя друга половинка.
Отжеу, коли півроку тому Антом запропонував мені жити разом, я, звісно, погодилася. Він на той момент орендував убиту квартирку, а я мала своє житло, тому було очевидно, що він переїде до мене. До того ж, він і так проводив у мене всі вихідні, тому переїзд для нього пройшов майже непомітно. Коли мій коханий переїхав, я ще більше полюбила свій дім. Він говорить те саме. Загалом, все йде до того, що скоро він зробить мені пропозицію, на яку я із радістю погоджуся.
Я думала так донедавна, поки не сталися події, про які піде мова далі. Тепер я не знаю, чи приймати пропозицію руки і серця від людини, яку я кохаю більше за все на світі. Тому ще недавно виникла одна маленька набридлива проблема. І справа в тому, що Антон не вважає її проблемою.
Його батько живе з нами вже два місяці. І його присутність жахлива.
Але перш ніж я розповім, чому мій майбутній свекор так докучає мені, я поділюся з вами спогадами з минулого.
Ми з Антоном обидва виросли в родинах, де жорстокість і насильство були нормою. Його батько - аб’юзер, як зараз модно говорити. До того ж, із купою комплексів.
Головним з них був комплекс неповноцінності. Мама Антона - земля їй пухом - працювала медсестрою і заробляла досить непогані гроші. Коли Антон народився, батько працював на металургійному заводі, але коли йому виповнилося 12 років, завод закрився, і батькові, що не мав вищої освіти, довелося йти різноробочим на будівництво. Зрозуміло, що платили там копійки, і щоб якось підтримувати звичний рівень життя, мамі довелося брати більше роботи. Звісно, це вдарило по чаоловічому “его” мого свекра. Він запив, і у припадках алкогольної люті ставав нестерпно жарстоким, вважаючи, що всі навколо винні в його невдачах.
Під час чергової сварки (Антону на той момент було 17), у мами не витримало серце, і вона померла від інфаркту. Антон залишився жити з тираном батьком і лічив дні до закінчення школи, аби отримати атестат і поїхати вчитися якомога подалі від рідного дому. Батько його був тільки “за” такий розклад. Як я зрозуміла, вони не бачилися з того часу, коли Антон покинув батьківський дім.
Тому, коли я побачила цього старого на порозі нашої квартири, я була, м’яко кажучи, здивована. Та де там, у мене просто мову відняло.
ЙОму не потрібно було говорити, хто він такий, бо він мав такі самі очі, як у Антона. Але на вигляд він був набагато старший, в брудній куртці і штанях, що звисали пихурами біля колін.
Він стояв темним силуетом у дверях і загородвував світло, що проникало крізь відкриті двері з під’їзду до квартири. Зрозуміло, що Антон не зберіг ніяких його фотографій, і тому я не знала, як має виглядати його батько. Але чомусь одразу зрозуміла, що це він. Мурашки побігли у мене по спині за мить до того, к він заговорив:
Вибачте, — заревів він, його голос звучав втомленим і старим, — Антон тут живе?
Я навіть не змогла йому нормально відповісти спочатку. Його присутність так лякала, щр в горлі пересохло. Ці пронизливі очі ледве кліпали і дивилися ніби крізь мене. Від того мурашки на моїй спині почали танцювати гопака. Але пройшла мить, мій мозок оговтався і підкинув мені, що саме Антон розповідав про свого батька. Я набралася сміливості і ввімкнула свій захисний механізм:
Можна запитати, з ким маю справу? Мені незручно говорити, хто тут живе, не знаючи, хто ви.
Він зробив глибокий вдих, від якого я здригнулася, але вираз його обличчя залишився таким же, як і коли він підійшов до мене.
Я його батько. мене звуть Анатолій. Так він тут чи ні? Мені потрібно з ним поговорити.
Він схрестив руки, а його крижані очі увіп’ялися в мої.
О Господи, тепер я розумію, чому Антон тримається подалі від цього придурка. Я дивилася на нього, не відводячи погляду, а потім мовчки розвернулася і пішла углиб квартири. Намагалася іти з прямою спиною. І тою ж спиною відчувала крижаний погляд, що так само незворушно стежив за мною. Я не відповіла на його запитання і не запросила його пройти всередину. Спочатку поговорю з Антоном.
Мій коханий сидів перед монітором і був занурений у гру.
Сонце? - Я почала обережно, знаючи, що тема тата була делікатною для Антона. - Там у під’їзді стойть чоловік, який каже, що йому потрібно з тобою поговорити. І, я думаю, ти захочеш на нього поглянути.
Очі Антона не відривалися від монітора, і я чекала, коли він ліквідує члена команди суперника і нарешті переключить увагу на мене. Він прокричав у мікрофон “перемога”, зняв навушники і нарешті повернувся до мене.
Вибач, люба, що ти сказала?
Чоловік. Там, на порозі стоїть. Каже, що хоче побачити тебе. Його звуть Анатолій.
Вираз цікавості, що пробіг на обличчю Антона, дав мені зрозуміти, що він, ймовірно, думає те саме, що думаю я. Він швидко встав і прослизнув повз мене. А незабаром я почула звук вхідних дверей, що зачиняються. І звичні два оберти замку.
Антон був у передпокої не більше хвилини, а я стояла в кімнаті, з якої не було видно наші вхідні двері. Я вже збиралася вийти і подивитися, коли Антон увійшов до кімнати, байдужий і спокійний. Він подивився на мене і знизав плечима. Це мало означати, що за дверима нікого не було.
Я здивувалася, що його батько не дочекався сина і пішов, але з іншого боку, якби я так само по-свинськи поводилася із власною дитиною, мені б теж було соромно дивитися їй в очі. І я теж могла б розгубити сміливість і втекти в останній момент.
Цей інцидент здавався мені дивним, але я швидко забула про нього і була впевнена, що тоді востаннє бачила батька Антона.
Але через деякий час він повернувся. Цього разу я побачила його на вулиці, біля під’їзду. Я виймала з машини пакети з продуктами із супермаркету, а він явно чекав на мене чи на Антона. Антон був на роботі, а вдома нікого не було, окрім наших котів. Ймовірно, він дзвонив у двері, йому ніхто не відкрив і він вирішив дочекатися когось під під’їздом.
Антон тут? - хриплувато запитав він, коли я натискала на пульті від сигналізаціі кнопку, аби замкнути машину. Від несподіванки я ледь не впустила пакет.
Його хрип мене налякав і я обернулася. Вже знайомий полохливий погляд, водянисті очі, що впивалися у мене, той самий брудний одяг.
Господи, не можна ж так лякати. - я зітхнула, думаючи про те, як би покласти ключ від машини в кишеню і не впустити при цьому злощасний пакет із двома десятками яєць.
Упоравшись із ключами, я продовжила:
Послухайте, минулого разу Антон вийшлов до вас, але ви його не дочекалися. Вважайте, що то був ваш останній шанс. Я не буду більше домовлятися з Антоном про ваші зустрічі.
Він опустив очі, і я побачила на його обличчі щось, схоже на каяття. Але вже за мить обличчя його знов набуло гострого і непроникного вигляду. Гострі, ніби із скла, очі, знов піднялися на мене:
Будь ласка, - прошепотів він, — просто впусти мене всередину. Я просто хочу побачити свого сина. Я мушу… Я повинен.
Я знову зітхнула, але цього разу це було співчутливе зіткнення. Зрештою, це нещасна людина, і він батько мого хлопця. Може, він хоче вибачитися.
Вам не варто заходити до квартири, - все-таки мій здоровий глузд переміг жалість, адже переді мною стояв незнайомець. - Почекайте на сходовому майданчику, якщо хочете. Антон повернеться з роботи за годину. А далі - нехай сам вирішує.
Він швидко кивнув, не намагаючись більше нічого сказати, а коли я поспішила в під’їзд, квапливо пішов за мною слідом. Проте, підніматися на мій поверх не став. Залишився поверхом нижче, сів на сходи, сперся руками на коліна і став чекати.
Я зайшла до квартири і почала розкладати продукти по шафах та по холодильнику, а через годину почула, як брязнули вхідні двері і до квартири увійшов Антон.
Він підійшов до мене і обійняв. Так, як робив це завжди. Ніби нічого не трапилось. Збентежена, я вирвалася і запитала у Антона:
Гей, а ти не бачив свого батька? Він повернувся і чекає тебе на сходах.
Антон втомлено потер очі:
Ні, не бачив. У мене був такий важкий день, що я себе ледве бачу. Ти іди впусти його, а я поки зганяю на кухню принесу склянку води. Пити хочу - не можу. Я з ним поговорю і з’ясую, що йому треба.
Я здивувалася, що Антон так швидко погодився впустити його до квартири. Але йому видніше, це ж його батько. Можливо, мій коханий вже багато років чекає на цю зустріч і на вибачення. Десь у глибині душі. А я тут зі своїми пересторогами…
Мого хлопця завжди пробивало на сушняк, коли він хвилювався. Тому ця склянка води мене не здивувала. Більше того, я чудово розуміла, що вона потрібна не через втому на роботі.
Я підійшла до дверей і повернула ключ в замку. Анатолій стояв біля дверей і миттєво обернувся на рух. Його очі виражали надію.
Добре, заходьте, він погодився з вами поговорити, - сказала я, знизавши плечима.
Посмішка, яка осяяла його обличчя, могла б освітити цілий квартал.
Дякую, що нарешті запросили мене. Ви навіть не уявляєте, що це для мене значить.
Він проскочив повз мене, приносячи з собою прохолодний вітерець. Я замкнула двері й пройшла в квартиру, якраз вчасно, щоб побачити, як Антон іде до мене.
Я думаю, я маю залишити вас, хлопці. Піду на кухню і поставлю чайник.
Я пройшла повз Антона, відчуваючи якусь напругу. Вже майже дійшла до кухні, коли Антон легенько взяв мене за руку.
Марино, — його брови спустилися вниз, коли він запитально подивився на мене, — «Я думав, ти впустила його.
Так я впустила. Він прямо за мною». Я обернулася й вказала у бік дверей, саме туди, де стояв втомлений чоловік в брудному одязі.
Сонечко, ти в порядку? Там нікого немає.
Я була впевнена, що Антон приколюється з мене, бо ми з ним дивилися в одному напрямку, і я дуже чітко бачила перед собою його батька.
Антоне, це не смішно. Я розумію, що твій тато звалився на нас, як сніг на голову, але не роби з мене божевільну.
Обличчя Антона стало холодним і відобразило емоції, яких я ніколи раніше не бачив. Від цього, чесно кажучи, мурахи у мене на спині знов завели свою дискотеку.
Маринко, я не знаю, що ти маєш на увазі, але там нікого немає. Ми з тобою тут лише удвох.
Тепер настала моя черга сердитися. Жарт Антона явно затягнувся.
Антоне, твій батько тут. Будь ласка, припини…
Та це неможливо, Марино, - Антон перебив мене і його очі блиснули злістю. Але за мить я зрозуміла, що то була не злість, а … сльози?
Слухай, я ніколи не хотів це згадувати, але… Мій тато помер і я бачив це на власні очі. Він зробив це прямо на моїх очах, розумієш? Він прийшов до мене додому тоді, незадовго після того, як я закінчив школу і з’їхав від нього. У квартиру я його не пускав, ми стояли і спілкувалися на сходах. Я тоді знімав квартиру на 14 поверсі. Він прийшов, щоб вибачитись, але я не хотів нічого чути. Ми посварилися, я наговорив йому тоді багато чого, що, як мені тоді здавалося, він мав почути. Я тоді був дуже злий. А він, він нічого не відповів.
Антон замовк, відвів погляд і продовжив вже іншим тоном:
Він просто відкрив вікно в під’їзді, виліз на підвіконня і стрибнув. Просто в одну мить, розумієш? Ось…
Голос Антона став хрипким, майже, як у його батька. Він замовк, і настала важка тиша, що почала давити на скроні.
Я повільно повернулася до дверей, батько мого хлопця все ще був там. Він сердито зсунув брови, а його губи розтягнулися в тріумфальній посмішці так, що стало видно жовті гнилі зуби. Він глузливо дивився на мене і усміхався.
Я одразу зрозуміла, що зробила щось непоправне.
З того моменту все змінилося. Антон тепер такий тихий зі мною. Весь час мовчить, злиться за те, що у мене, як він сказав, погані жарти. Так, він мені не вірить і вважає, шо я здатна ссь так жартувати.
Минуло вже кілька місяців. Більшість часу наш дім наповнений звуком телевізора. Він працює майже 24 на 7, тому що це мовчання між нами - нестерпне. Антон майже перестав розмовляти зі мною. Я так любила розмовляти з ним, так скучила за цими глибокими бесідами до ранку.
Але мовчання - це не найгірше.
З того часу, як я впустила — цю сутність — вона не перестає посміхатися. Ця жорстока, зла усмішка завжди вказує в мій бік, куди б я не пішла. Антон не бачить цього й не вірить мені, коли я намагаюся йому сказати, тож я сама мушу здригатися від цієї усмішки.
Мене розуміють коти. Вони відчувають, що у нас у квартирі щось є і одразу тікають, коли Антон заходить у кімнату. Раніше такого ніколи не було, вони були його улюбленцями і могли спати у нього на колінах хоч цілий день. Тепер вони уникають його.
Мого хлопця засмучує лише це. Звісно, адже він не бачить, що те, що назвало себе його батьком, наближається до нього. Спочатку воно трималося на відстані кількох метрів. Наприклад, коли Антон був на кухні, примара була у вітальні. Але теперь воно стоїть прямо за спиною Антона. І якби Антон міг його відчувати, то відчув би його подих на шиї.
А ще воно шепоче. Майже кожної години я чую хрипкий шепіт “Вже зовсім скоро, сину, трошки залишилось”. Коли я чую це, мене починає нудити. Від страху та огиди.
Я не знаю що робити. Віддала б усе, аби перестати бачити цю потвору у брудній куртці. Але з іншого боку, якщо я перестану її бачити, то пропущу момент, коли потвора нарешті торкнеться мого хлопця. А коли вона його торкнеться, то станеться щось насправді жахливе.
Допоможіть, що мені робити? Мені дуже страшно.
