Я запізнювався на співбесіду, яка мала проходити у великому бізнес-центрі на двадцять п’ять поверхів. Його видно майже з усіх куточків нашого міста, і це ще більше бісило мене, коли я стояв у заторі по дорозі до своєї нової роботи.
Коли до призначеного часу залишалося три хвилини, я вистрибув із таксі, влетів у просторний хол і у кілька стрибків пробіг його, як раз вчасно, аби застрибнути у ліфт, що як раз спустився на перший поверх.
З ліфта вийшов чоловік і несподівано сказав мені тихим голосом:
-- Не виходь із ліфта, поки не доїдеш до дев’ятого поверху.
-- Але мені потрібно на п’ятий, — відповів я.
-- Повторюю: не виходь, поки не опинешся на дев’ятому. Ні за яких умов.
Чоловік не сказав більше нічого і пішов. Я подумав, що він божевільний, але дивно: зовні він справляв враження звичайного офісного працівника. Виглядав серйозно, але знервовано, ніби дуже боявся говорити зі мною.
Я зайшов у ліфт і натиснув кнопку 5 на панелі. Мені чомусь стало тривожно. Але я озирнувся, і мої лячні думки вмить змінилися захопленням. Ліфт був надсучасним, я таких раніше не бачив. Окрім дзеркала на задній стінці, тут був маленький телевізор, що зараз показував прогноз погоди. На тлі грала спокійна музика. “Непогано” - подумав я і почав уявляти, яким має бути офіс, якщо у ліфті все так по-сучасному.
І тут ліфт заговорив:
-- Зараз прибуваємо на п’ятий поверх.
Не встиг я підняти свою щелепу з чистої і незапльованої підлоги ліфта, як почув знайоме “Дзинь!” і двері відчинилися.
Одразу перед ліфтом знаходилася стійка адміністратора. За нею сиділа дівчина, яка, побачивши мене, встала зі свого місця і сказала
-- О, Сергію Борисовичу, ви зарано. Ми будемо готові до співбесіди із вами за п’ять хвилин. А поки, будь ласка, проходьте і сідайте.
-- Е, дякую», — відповів я. «Якщо я, е-е, прийшов зарано, можливо, я краще повернуся через п’ять хвилин?
Дівчина відповіла:
-- Вам нема за що переживати! Я зараз перевірю, можливо, ми зможемо пришвидшити процес підготовки з нашого боку. Ми дуже чекали на зустріч із вами.
Двері ліфта почали зачинятися. Я тримав їх відкритими і не знав, що мені робити. Все ніби йшло добре, навіть супер, я не запізнився, мені тут раді. Але щось було не так. Навіщо ця підготовка? Чому адміністратор так наполягає, аби я зачекав?
Зі свого пункту спостереження я оглядав офісне приміщення за стійкою реєстрації. Усе виглядало нормально — робочі столи, люди клацали за комп’ютерами, кухня. Все як і належить бути у великому офісі
За винятком портрета в дальньому кінці кімнати. Він був дуже великий. Я не роздивився, хто був на тій фотографії, але побачив групу співробітників, які витріщалися на неї… майже, милувалися нею?
-- Вашу дружину звати Світлана, так?
Це запитання адміністратора прикололо мене до місця. Я не пам’ятаю, щоб у резюме хтось коли-небудь запитував мене ім’я дружини. І тим більше, у мене і в думках не було повідомляти його своїм потенційним роботодавцям.
-- І ви удвох хочете дітей, чи не так? - продовжувала адміністратор. - Якщо це хлопчик, то плануєте назвати його Максим, так?
Що за нафіг? Про нашу із дружиною мрію мати дітей ми взагалі нікому не говорили. А про те, що я хочу назвати сина Максим, не знала навіть моя дружина. Що, чорт забирай, відбувається?
Перш ніж я встиг щось відповісти, офісні працівники, які оточували великий портрет, почали голосно співати «З днем народження», синхронно та в унісон, ніби готувались до цього місяць. Хтось виніс іменинний торт і поставив його біля портрета. Придивившись, я нарешті роздивився обличчя на портреті. Дуже знайоме обличчя, яке я кожного ранку бачу в дзеркалі.
Я перелякався, відступив від дверей ліфта углиб кабінки і натиснув кнопку «закрити двері». Я не просто злякався. Я запанікував.
Здавалося, що двері закриваються вічність. Коли вони майже подчинился, я почув голос адміністраторки:
-- Мені так цікаво дізнатися, який ти на смак, Сергію.
Бля.
Дев'ятий поверх. Треба їхати на дев'ятий поверх.
Я знайшов кнопку 9 і натиснув її. Мені здалося, що ліфт не відреагував на натискання, кнопка не засвітилася, тож я натиснув її ще раз і ще раз. Давай, давай, давай, грьобаний дев'ятий поверх. Я тиснув знову і знову, але нічого не відбувалося.
До біса, повернуся на перший поверх, — подумав я. Хай іде під три чорти така робота, треба вибиратися звідси.
Я пошукав на панелі кнопку 1 і зрозумів, що її немає. Зникла лише одна єдина кнопка. Саме та, що була потрібна. Бля
Мене охопила панічна атака чи щось таке. Стало дуже страшно, дихання перехопило. Я глибоко вдихнув і намагався не думати, що знаходжуся у закритому просторі.
Ліфт знову почав рухатися вгору. На панелі над дверима засвітилася цифра 11.
Хтось викликав ліфт?
Я почав розмовляти сам із собою, щоб заспокоїтися. «Нічого страшного, скоро хтось викличе ліфт на 9 поверх. Там я і я вийду».
Коли ліфт наближався до 11 поверха, я помітив, що фонова музика в динаміках змінилася. Тепер це була інструментальна обробка «Happy Birthday». Не знаю, чому ця штука подумала, що у мене сьогодні день народження.
Я подивився на екран із прогнозом погоди. Увесь тиждень було сонячно!
«Зараз прибуваємо на 11-й поверх».
Дзинь!
Двері відчинилися, я завмер, притиснувшись до стіни із кнопками, про всяк випадок. Хто зна, який кошмар чекає на мене на 11-му поверсі.
У ліфт зайшла літня жінка і усміхнулася мені.
Цей факт мене заспокоїв. Я чомусь подумав, що зможу їй усе пояснити і вона мені повірить.
Двері зачинилися.
-- Вам який поверх? - запитав я і відчув, як у горлі пересохло.
-- Перший поверх, будь ласка.
-- Ой, вибачте, пані, але кнопки немає. Може, ми могли б почекати, поки хтось викличе ліфт на 9 поверх?
-- 9-й? Ні, я думаю, що тоді краще поїхати на 2-й поверх.
Вона натиснула цифру 2.
-- Але це може бути небезпечно - я набрав у груди повітря, готуючись до довгих пояснень.
-- У мене багато друзів на другому поверсі. Все буде добре.
-- Яких ще друзів? Що вона має на увазі? Мені знову стало важко дихати, ал я не полишав спроб її переконати:
Це може здатися дивним, але я знаю, що 2-й поверх, ймовірно, небезпечний. Я пропоную все ж таки не виходити, поки ми не зупинемось на 9-му».
Жінка усміхнулася.
-- Хлопче, все буде добре. Знаєш, я люблю використовувати всі можливості, які мені надає життя. Шкода, що ти відмовився від своєї. Я знаю, що люди на 5-му дуже розчаровані».
Я зробив декілька кроків назад, у бік кабіни, подалі від неї, і тут побачив її відображення у дзеркалі. Воно злякало мене. Жінка була схожа на привида.
«Зараз прибуваємо на 2-й поверх».
Двері відчинилися. Стара знову посміхнулася мені, а потім вийшла.
Я висунув голову з дверей, щоб подивитися на коридор 2-го поверха. Було сиро і холодно. Кам’яні нерівні стіни, по ним стікає вода. Скоріше, це покинутий падвал, ніж офісне приміщення. Або печера. Я почув тихий гул.
Я поспіхом натиснув кнопку закриття дверей. Але двері не встигли закритися, як чоловік у шикарному костюмі підійшов до ліфта й відчинив їх.
Ти теж тут виходиш, хлопче? Я чув, що на тебе чекають на п’ятому поверсі. Але послухай, ми можемо запропонувати тобі дещо краще, ніж вони.
-- В якому сенсі - на автоматі запитав я.
-- Зарплата становить вісімсот тисяч гривень щогодини.
Я мовчав і чоловік розсміявся.
-- Я жартую, друже. Зарплата полягає в тому, що ми видаляємо ваші очі, щоб ти не побачив, які жахи тут відбуваються. Це буде більш гуманно для твоєї нервової системи.
Усе у коридорі потемніло. Низький гул став набагато голоснішим і і віддавався відлунням у вухах. Раптом бізнесмен схопив мене за комір і спробував витягнути з ліфта.
Я вчепився в бильця. А потім почав бити нападника ногами та головою. На мить він відпустив мене, я відчайдушно натиснув кнопку «закрити двері». На диво, цього разу ліфт зреагував набагато швидше, і двері негайно зачинилися.
Я знову спробував натиснути кнопку 9. Не спрацювало. Тоді я натиснув 8. Треба хоч щось робити, аби втекти з цієї пекельної будівлі.
Ліфт їхав угору і мені здавалося, що він набирає швидкість, немов ракета. Я почув гучний стукіт у двері.
БАНГ! БАНГ! БАНГ!
Я підняв голову до табло і побачив, як номери поверхів змінюються
3… 4… 5…
Стукіт продовжувався. Так само голосно. Що за чортівня діється?
6 поверх… 7 поверх…
Стукіт не вщухав.
«Зараз прибуваємо на 8-й поверх…»
Я з переляку натиснув кнопку 23-го поверху - першу, яка потрапила під пальці. Цей стукіт мене налякав і я вирішив краще не виходити з кабіни взагалі. Коли ми приїхали на 8 поверх, я одразу натиснув кнопку «закрити двері», ще до того, як вони відчинилися. Разом із рухом ліфта поновився і стукіт. Такий сильний, що на дверях з’явилася вм’ятина.
Ліфт продовжував підніматися.
9…
10…
11…
Стукіт став тихішим.
14…
15…
19…
20…
21…
І зник зовсім.
«Зараз прибуваю на 23-й поверх».
Я видихнув. У мене було відчуття, ніби щойно я уникнув якоїсь катастрофи.
Двері відчинилися.
Я окинув очима новий поверх і зрозумів, що повернувся на перший поверх. Принаймні, цей поверх виглядав, як перший. Я втік? Я нарешті був вільний?
Недалеко від дверей стояв чоловік. Він здався мені знайомим, але я не міг згадати, де його бачив.
«Гей, чоловіче», — сказав він.
Це був той хлопець, який вийшов з ліфта, коли я зайшов?
«...привіт».
Все скінчено. Ти вийшов, — сказав він мені.
Я відчув, як хвиля полегшення накрила мене… Але якось це все занадто просто.
Але ви сказали, що дев’ятий поверх був єдиним безпечним, так?
Це була неправда. Насправді безпечним поверхом є 23-й. Ви слідували за своєю інтуіцією, і тому змогли вибратися. Тепер ви можете виходити з ліфта.
Але я не рушив з місця.
Тут є дехто, хто хоче вас бачити.
Я заціпенів від страху, а чоловік продовжував:
І він хоче дати вам роботу.
Чорт, чому я не можу рухатися?
Я покличу його, а ви зачекайте тут. Все, що вам потрібно зробити, це подивитися на нього. Не дивуйтесь і не лякайтесь сильно, ззовні він не такий, як ми. Але він пропонує стабільну роботу, що має великі переваги. Що може бути краще у якості подарунка на день народження, як не нова робота?
Я опустив погляд і видавив із себе фразу:
Сьогодні не мій день народження.
Але на це ніхто не зважав.
Чоловік зник у глибині коридору, а я все ще не міг рухатися. Максимум - це на сантиметр ліворуч чи праворуч. Я дуже повільно, ледь рухаючи рукою, тягнувся до кнопки закриття дверей. Почув кроки з коридору. Він повертається. Нууу, давай, ще трошки. Я дотягнувся до кнопки, натиснув її і двері зачинилися.
Та сила, що не давала мені рухатися, водночас зникла і я впав на підлогу, ніби щось тримало мене, а потім відпустило.
,
Раптом за спиною я почув голос:
Я дозволю вам двом поговорити.
Що? - інстинктивно я озирнувся, але поруч нікого не було.
Кабіна ліфта була такою самою, як і раніше.
Я полегшено видихнв. Ще одне випробування позаду. ЧОрт, чорт, що робити тепер, як мені вибиратися звідси?
Раптом я глянув на цифрову панель і побачив, що кнопка 9 засвітилася. Багряно-червоним зловісним кольором.
Я не встиг навіть зрадіти цьому, як у мене задзвонив телефон. Це телефонувала дружина.
Я відповів. Чорт, і чому я одразу не здогадався їй подзвонити:
Люба, послухай мене. Я застряг у ліфті. Тут відбувається щось аномальне, я не можу вийти звідси. Мабуть, варто викликати поліцію.
Сергйку, не виходь на 9 поверсі. - перебила вона мене.
Що? Звідки ти знаєш…
Це брехня, любий, не виходь на 9 поверсі. Чоловік, якого ти зустрів, тобі збрехав. 9 поверх небезпечний.
Та тут вхагалі все небезпечне! Звідки ти взагалі знаєш, що тут відбувається?
Просто довірся мені.
Я відповів не одразу:
І що ти тоді хочеш, щоб я зробив?
У відповідь я почув вже інший голос, це було щось демонічне, шо сто відсотків не могло належати моїй дружині:
Повернись на свою співбесіду на 5 поверсі.
Я скинув дзвінок і в паніці ще раз натиснув на цифру 9.
Навіть після того, як я завершив дзвінок, з динаміка мого телефону все ще чулася фраза “Іди на співбесіду”. Демонічний голос з трубки перестав звучати лише після того, як я кинув смартфон об підлогу і розтрощив його ногою.
Але раптом ліфт почало трясти. Було таке враження, що будинок потерпає від землетрусу, і він посилюється з кожною секундою. А потім я зрозумів, що ліфт хде вгору. Так, я натиснув цифру 9, і ліфт має спускатися з 23-го поверху. Але я не міг помилятися. Ліфт їхав, ні він летів чи падав вгору.
«Зараз прибуваємо на 41 поверх».
Господи, що за чортівня?
Швидкість ліфта збільшувалася, і я впав на коліна, аби хоч якось втримати рівновагу.
«Зараз прибуваємо на 90-й поверх».
Який 90 поверх, на панелі з кнопками було передбачено лише 50.
«Зараз прибуваємо на 141-й поверх».
Бля
«Зараз прибуваємо на 250-й поверх».
«Зараз прибуваємо на 401-й поверх».
Я повністю втратив контроль над тілом. Здавалося, що сили гравітації перестали діяти у кабіні. А голос з динаміків ставав все глибшим.
«Зараз прибуваємо на 840-й поверх».
Голос став демонічним, звучав ніби з-під землі.
«Зараз прибуваємо в найкраще місце».
Раптом ліфт зупинився. Але двері не відчинялися. Панель над дверима не вказувала, на якому поверсі ми знаходимось.
Я сидів на підлозі і чув ззовні звуки, які найкраще можна було б описати як звуки пекла. Низьке бурчання болю. тріск, гул.
Тут я мав вийти?
Перш ніж я встиг обдумати це питання, я почув тихе постукування ліфта. Голос ззовні –
Ви хочете торгуватися?
Я вирішив зробити вигляд, що нічого не розумію.
Що ви маєте на увазі?
Ви можете залишитися на цьому поверсі назавжди, а я попрямую вниз і виберуся звідси.
Але за що? Що я зробив такого поганого?
Нічого. Просто я дуже хочу вниз.
Остання фраза прозвучала голосом дитини. Маленького хлопчика, який просить маму відвести його додому.
Мені шкода, дитино, - відповів я йому.
Виникла ніякова пауза.
Він сказав мені, що хоче привітати тебе з днем народження», — сказав хлопчик.
Я… думаю, що він помилився. Сьогодні не мій день народження.
Це перший день твого нового життя. Твій день народження. Він хоче, щоб ти подивилася на екран.
Я підняв погляд на екран в кутку ліфта, сподіваючись побачити єдине стабільне явище яке я бачив протягом усієї цієї проклятої подорожі — погоду.
Натомість екран тепер відображав запис із камер відеоспостереження. Зернисте відео з камери… саме того ліфта, в якому я був. Пряма трансляція саме цього моменту.
Але ні, це не була трансляція. На екрані я лежав і дивився на стелю. Дивився на те, що було наді мною.
У ліфті раптом згасло світло. Він стрімко почав падати униз, а я заплющив очі від страху і вже прощався із життям. Чекав на удар.
Мені здавалося, що ось вона, моя смерть, і саме зараз я помру.
Я не готовий. Я зовсім не готовий.
«Зараз прибуваємо на 9 поверх».
Двері відчинилися. 9 поверх?
Я визирнув з ліфта. Ще одна стійка реєстрації.
Чекайте, невже це справді...
Мої думки перервав голос ззовні:
Ви виходите чи якого біса тут розсілися?
Я підвівся на ноги. Почуття недовіри… тривоги, страху. Все це зникло. Я відчув полегкість.
Потім вийшов з ліфта і підійшов до стійки.
Адміністратор простягнула мені щось схоже на кнопку ліфта.
— Для першого поверху, — сказала вона. «Тільки для одноразового використання».
Я взяв кнопку і попрямував до ліфта.
Але раптом обернувся до стійки:
Чи можу я піднятися сходами?
Вона похитала головою.
Якщо вам не сподобався ліфт, то вам не сподобаються сходи.
Звучало логічно.
Я зайшла в ліфт і тихо помолився про себе, коли приклав кнопку до того місця, де вона мала бути.
Кнопка стала, ніби там і була.
Я натиснув, і ліфт поїхав вниз. Просто поїхав, без тряски і поштовхів.
«Зараз прибуваємо на перший поверх».
Коли я готувався на вихід, то побачив, що кнопки, яку я щойно прикріпив на панелі, більше немає.
Нарешті двері відчинилися і я побачив знайомий коридор першого поверху. Точніше, вибіг, готовий бігти з цієї бісової будівлі з усіх ніг.
Мені назустріч бігла жінка, вона явно квапилася, аби встигнути заскочити в кабіну. Я подумав, шо варто її зупинити, але в останній момент змінив своє рішення. Єдине, що я був у змозі зробити: це обернутися до неї, коли вона була уже в кабіні, і тихо сказати:
Не виходьте із ліфта, поки не приїдете на дев’ятий поверх.
Жінка тільки посміхнулася мені.
«З днем народження, Сергію.
