Ця історія трапилася зі мною років п’ять тому. Вона про те, чому я більше ніколи в житті не буду купувати взуття та одяг на секенд-хенді. Не буду і вам не раджу. Повірте, коли це все сталося, на психологів і заспокійливі я витратила набагато більше, ніж зекономила на тих грьобаних шмотках. І не сказати, щоб психологи якось мені допомогли, адже вони не зможуть усунути справжню причину мого дикого страху. Страху очікування смерті, страху, який триває вже п’ять років і якому поки що не видно кінця.
“Дешеве взуття з Європи” - писалося на вивісці, від якої ще не розвіявся запах свіжої фарби. Магазинчик розташовувався неподалік мого дому, але дивно, раніше його не було. Тут раніше взагалі нічого не було, була лише бетонна стіна. А зараз з’явилося якесь напівпідвальне приміщення.
З цікавості я зайшла в середину. На секондах завжди можна урвати якусь брендову річ за смішні гроші. Особливо це стосується взуття. Фірмові найки, які потягнуть на декілька тисяч гривень, в подібних крамничках можуть віддавати за 500 гривень. Головне - щоб розмір підійшов і щоб взуття було не зовсім убите.
Мені у цьому плані пощастило. Я мала сороковий розмір ноги, тому могла не переживати, що мою пару лиж забере поперед мене якась попелюшка. Зазвичай моя пара не була потрібна нікому, крім мене, і тому я спокійно могла дочекатися, поки ціна на модель, що приглянулася, впаде остаточно, і забрати її за копійки.
Так виявилося і цього разу. Я вам більше скажу, на полицях з взуттям майже всі пари були мені якраз. Втім, ні, не пари. Чомусь на полицях стояло по одному черевику чи чоботу від пари. Поруч на підлозі лежала картонка, на якій можна було поміряти взуття. “Радянщина якась” - промайнуло в моїй голові і я згадала, як у дитинстві ходила з мамою на базар і там також на прилавках викладали по одному черевику. А другий потрібно було просити у продавчині. І так само міряти на картонці. Блін, як в щасливе дитинство дев’яностих поринула.
Але я не стала зважати на спогади, адже взуття віддавали майже безкоштовно, до того ж, воно було шикарної якості і майже нове. Чорні і дуже зручні сліпери, в яких можна було ходити як на роботу, так і на побачення, білі найки з малесенькими коричневими плямками (кинути в пральну машинку - і плямок не буде). Вони підійдуть для пробіжок, а то мої кеди вже зовсім ушатані, п’ятий рік в них бігаю. А ще на полиці приглянулися теплі і високі чоботи на натуральному хутрі - ідеальні для наших зим, коли міцні морози траплялися двічі за три місяці, і купляти заради цього нові зимові чоботи - якось жаба душить.
Я жадібним поглядом нишпорила по полицях і змела б, напевне, половину асортименту, але, по-перше, в мене не було з собою багато грошей, а по-друге, я невдовзі планувала переїхати до свого хлопця, і мені не хотілося окрім купи речей тягнути з собою ще й зайве взуття. Ось переїду, і обов’язково завітаю сюди ще. Тому що ціни і асортимент тут просто офігенні.
Несучи обране взуття перед собою, я підійшла до каси. За стійкою сидів старий дідусь. Дивно, зазвичай на такі посади набирають молодих дівчат, а тут... Хоча, який магазин, такі й продавці. Від стін віяло якимось запустінням, полиці припали пилом, а касовий апарат, як мені здалося, пережив ще часи розпаду Радянського союзу. Це також здалось мені дивним, адже раніше тут не було цього магазину, він новий, тут має бути який-не-який ремонт і обладнання не з музею.
Поки я думала про це все, дідусь мовчки вийшов у підсопку і також мовчки виніс звідти другий сліпер, другий кросівок з подібними коричневими плямками і другий зимовий чобот.
Це все? - запитав він.
Я кивнула і дідусь почав пакувати мої обновки в жовтий пакет з написом “Дякуємо за покупку”. “Що, навіть поміряти другий не дасть?” - подумала я збентежено, але вголос цього не сказала, бо дідусь вже вибивав мені чек, який друкувався на старенькому матричному принтері, видаючи характерный писк. Коли писк стих, дідусь поклав чек і решту на пакет, і, ніби прочитавши в моїх очах сумнів, сказав:
Не хвилюйтеся. Товар можна буде повернути, якщо вам не сподобається їх взуття. Гарного дня.
Дякую, - на автоматі промовила я, думаючи, з яких це пір можна повертати взуття із секонду. І тому лише на виході усвідомила ще одну дивину в його словах. Що значить “їх взуття”?
Ці слова тоді відклалися у мене в підсвідомості, але я швидко забула про них, прикидаючи, як краще відіпрати білі кросівки.
Діставшись додому, я вирішила поміряти обновки. Розпакувала пакет і поклала взуття на підлогу. “Який все-таки дивний цей магазин і цей дідусь” - подумала я, але тут же втішила себе, що взуття цілком нормальне, майже нове.
Спершу я вирішила поміряти лофери, адже їх я планувала носити найчастіше. Сидячи на ліжку, я всунула в черевик спочатку одну ногу, поворушила пальцями і ще раз переконалася, що сидять вони дуже комфортно. Я взула другий черевик, стала на ноги, аби підійти до дзеркала і раптом відчула слабкість та сонливість. Перш, ніж мої повіки опустилися, я встигла сісти, ні, впасти, назад на ліжко. Мене почало нудити, погляд став розфокусованим.
І в ту саму мить я відчула, що сиджу не на м’якому матрасі, а на чомусь твердому. Навколо стало помітно прохолодніше, і саме ця прохолода примусила мене прийти до тями. Я відкрила очі і усвідомила, що більш не сиджу у своїй кімнаті. Я знаходилась, судячи з усього, в лікарняній палаті. Звуки обладнання, як в реанімації, відтворювали ритм серця. Я оглянула себе із подивом, тому що на мені був інший одяг. Геть інший, окрім вже знайомих чорних лоферів.
Мене за руку хтось тримав. Раптом рука стиснула мою долоню і я поглянула на ліжко поряд. На ліжку лежав молодий, але знесилений чоловік. Він був блідий, із синцями під очима, волосся на голові не було. Я не знала, хто це такий, але його обличчя здавалося знайомим.
Не просто знайомим, а рідним настільки, що я впізнавала у ньому кожну рисочку, кожну зморшку, що утворилася від постійного болю та страждань. Мені здавалося, що з цим чоловіком ми прожили багато щасливих років, мали спільне життя і взаємне велике кохання. А тепер він лежить у реанімації і вмирає. Точно, вмирає від онкології у мене на очах. Усвідомивши це, я заплакала.
Коли я перестала бачити це обличчя крізь завісу сліз, він слабко усміхнувся мені очима, що згасали.
Я не зможу жити без тебе - ридала я, і це була цілковита правда.
Зможеш, люба, - відповів чоловік. - Будь ласка, відпусти мене, якщо так любиш. Це я більше не можу.
Я нахилилася до нього і він м’яко поцілував мене у чоло, ніжно витер сльозу з моєї щоки.
Я втомився, будь, ласка, відпусти, - вимовив він.
Переді мною спливли спогади: страшний діагноз, про який ми дізналися рік тому, операція, хіміотерапія, рецидив, аналізи, потім знову це все по колу. І так чотири рази. Я оббиваю пороги, аби дістати сильні знеболювальні, втім, і вони вже не допомагають. Я годую його з ложечки, а він не може їсти, він кричить по ночах від болю, а я молюся, щоб Бог забрав його біль і віддав його мені.
І Бог почув мене, він забрав його біль разом із ним. Синусоїда на моніторі перетворилася на пряму лінію, а рука, що хвилину тому стискала мої пальці, більше їх не стискає.
Боже, я не думала, що буде так, я не уявляла, що біль утрати буде таким сильним. За цей рік я пережила багато чого, але такого не відчувала. Біль поглинав мене, здавалося, що це кінець мого життя.
Я обернулася до відкритого вікна. Вітер куйовдив моє волосся, коли я ставила на підвіконня ногу. Глянула вниз, оцінила висоту. Сьомий поверх, внизу асфальт. Цього вистачить, якщо пощастить.
Я востаннє обернулася до своєї половинки, без якої не уявляла життя.
Вибач, любий, я піду з тобою, я не можу інакше.
Поспіхом, аби не передумати, я відштовхнулася від підвіконня і заплющила очі. Коли падала вниз, відчувала вітер, що свистів у вухах. Потім - удар і короткий хрускіт в районі шиї.
Мені здалося, що я впала на асфальт. Але чомусь лежала вже на м’якому ліжку. На своєму ліжку у своїй кімнаті. Відкрила очі і кліпнула. Це все було надто реальним, це не можна списати на сон. У мене досі калатало серце, воно відбивало той самий ритм, який почало відбивати під час падіння з висоти. Я швидко встала, скинула лофери, заховала їх у шафу, до задньої стінки.
Мабуть, раціональна частка моєї свідомості все ще переконувала мене, що це сон. І тому я зробила найдивнішу річ, яку б могла: я витягла з пакета другу пару взуття - кросівки з коричневими плямками. Цікавість була більшою, ніж страх. Як це - бути у шкірі іншої людини, жити її життя і відчувати її смерть. Це щось унікальне і нереальне.
Тому заспокоївшись і вгамувавши несамовитий ритм серця, я вирішила відпочити від пригоди з лоферами і приміряти наступну пару завтра.
Тієї ночі я погано спала. Раз за разом прокручувала хвилини, які пережила у чужому тілі. І безмежно раділа, що це все сталося не зі мною. Ймовірно, в такі миті і починаєш цінувати життя.
Наступного ранку я вирішила, що не буду брати свої зношені кеди на ранкову пробіжку. Натомість я витягнула кросівки з
пакету та, поклавши їх перед собою, глибоко вдихнула. В той момент я приготувалася до того, що, як тільки я їх взую, мене знов накриє та дивна сонливість.
Але коли я натягнула другий кросівок, нічого не сталося. Я все ще сиділа у себе в кімнаті. Посиділа так ще декілька хвилин, в очікуванні з розв’язаними шнурками. І подумала, що, ймовірно, це тільки з лоферами мені в лапках пощастило потрапити у чуже тіло. А це - звичайні білі кросівки.
Я зав’язала шнурки і вийшла із квартири, спустилася сходами, вийшла на вулицю і попрямувала до парку, де зазвичай бігала. Сонце світило яскраво, я встромила у вуха навушники і ввімкнула улюблений плей-лист на телефоні.
Це мала бути звичайна пробіжка. Але через кілька секунд після того, як я почала бігти, до мене повернулося вже знайоме відчуття сонливості. Я перестала чути музику, замість неї у вухах наростав білий шум. Мої ноги продовжували рухатися. Але разом з відчуттям бігу додалось відчуття болю в грудях, так, як після тривалого забігу на коротку дистанцію. Дивно, я ж ніби тільки почала бігти, а вже була ладна виплюнути легені.
Я усвідомила, що біжу не по парку, а по якомусь довгому коридору, схожому на шкільний. Я не розуміла, чому біжу, але відчувала, що мене підганяє абсолютний тваринний страх, що чистим адреналіном тече по моїх артеріях. Я бігла не розбираючи дороги і наступала в калюжі крові, що зустрічалися де-не-де в коридорі. Кросівки забруднилися в крові і лишали за мною криваві сліди.
Кривавий слід, по якому я бігла, привів мене до тіла молодої дівчини. Вона лежала у калюжі крові, а її тіло і рюкзак були понівечені кулями.
В ту ж мить я почула оглушливий звук стрілянини десь поруч і продовжила бігти. Стрілянина луною відбивалася від стін шкільних кабінетів, у яких було розкидане приладдя, книжки та канцелярія. Мені потрібно було десь сховатися.
Розуміючи, що стрілянина наближається надто швидко і я не встигну втекти далеко, я почала стукати у зачинені двері:
Будь ласка, впустіть мене, я учениця, він зараз уб’є мене, мені потрібно сховатися.
Двері швидко відчинилися і хтось затягнув мене у темну кімнату. Це була перелякана вчителька, яка моментально зачинила за мною двері і наказала сісти в кутку разом з іншими учнями.
Ми намагалися поводитися тихо, але в кімнаті все одно було чути схлипування і тихий плач. Всі розуміли, що у нас немає шансу на порятунок, що це кінець, що поліція не встигне приїхати і знешкодити цього божевільного зі зброєю. Я витягла свій телефон і написала повідомлення мамі: “стрілянина в школі, я вас люблю”. Відправивши повідомлення, я не стала чекати на відповідь і поклала телефон назад у рюкзак.
Потім заплющила очі і почала молитися. Але не пройшло і п’яти секунд, як усі ми, що сиділи біля стіни, здригнулися від удару у двері. А потім вже зовсім поруч почуалася стрілянина. Ми з жахом затуляли вуха і стримували крики, поки кулі свистіли і пробивали дерев’яні двері.
Почуваючи себе безпомічними, як здобич на полюванні, ми почали розбігатися і намагалися сховатися деінде. А ті, хто був поранений і не міг нікуди бігти, у страху втискалися в стіну, ніби бажаючи розчинитися у ній. На білій стіні залишалися червоні сліди крові. А крізь дірки від куль у дверях у кабінет проникало все більше світла із коридору.
Стрілець почав вибивати двері. З кожним ударом ми здригалися. Раптом я почула, як у мене вібрує телефон. Дістала його і прочитала повідомлення від мами: З тобою все гаразд ? Я хвилююся, доню.
Коли я підняла очі від телефону, то побачила, що стрілець уже по цей бік дверей. Він збив учительку з ніг і підняв пістолет на нас, на юрбу переляканих учнів. У мене задзвеніло у вухах, коли він почав поливати нас свинцем, як клумбу водою із садового шланга. Останнє, що я бачила, перш ніж перед очима все потемніло - це краплі крові, які розліталися в різні боки.
Від шоку я не відчула болю. А через секунду - вибралася із пітьми, знов опинившись на пробіжці в парку. Я заклякла, коли до горла підступала нудота, а за мить увесь мій сніданок опинився на тротуарі. Моє серце продовжувало шалено битися, нагадуючи, як реально усе це було. Страх поступово відпускав. Я вирішила, що на сьогодні пробіжка скасовується і повернулась додому. Мені не терпілося зняти з себе кляті кросівки.
Коли я нарешті це зробила, то вирішила, що не буду приміряти останню пару взуття. Просто поклала кросівки назад у жовтий пакет і закинула їх в дальній куток шафи, аби взуття не попадалося мені на очі.
Минуло кілька місяців. Поступово жахливі спогади стиралися з пам’яті. У цьому допомогли численні турботи, пов’язані з переїздом. Ми повинні були переїхати у короткий термін, тому що затягли з пошуком квартири і не вклалися в ті два тижні, що нам відвели на переїзд господарі старого помешкання. Та ще й на роботі у мене був аврал, тому сам день переїзду я вимушена була провести в офісі, але з телефоном у руці. Мій хлопець дзвонив мені по 10 разів на годину і запитував, що як упакувати і які коробки треба перевозити в першу чергу.
В ті метушливі дні я приходила додому лише ночувати, тож розпаковкою речей теж займався мій хлопець.
Зауважу, що я нічого не розповідала йому про дивну покупку на секонді. Він би все одно мені не повірив, або, що ще гірше, відправив би мене до лікаря. Тому він просто склав усе моє взуття, яке знайшов у старій квартирі, у спеціальну шафку в передпокої. Він хотів мені допомогти і він хотів, як краще, адже він нічого не знав.
Одного разу, десь через тиждень після переїзду, я не почула будильник і проспала на роботу. Підірвалася з ліжка за 20 хвилин до початку робочого дня. Я одягнула на себе перші джинси і светр, які потрапили на очі, взула першу пару чобіт, яка опинилася під руками в темному коридорі.
Схопивши ключі від машини, я вибігла надвір і сіла на водійське місце, тихенько лаючи несправний будильник. Поступово звуки живої вулиці, що лунали навколо, почали стихати, а я занурилася в уже знайому темряву. Коли свідомість прояснилася, я так само бачила перед собою темряву, але на відміну від попереднього відчуття, ця темрява була цілком реальною. Я знаходилась у якомусь замкненому просторі, у дуже незручній позі. Мої руки і ноги, ймовірно, були зв’язані, бо я не могла ними поворухнути. З рота стирчала ганчірка, що заважала мені дихати як слід.
Я зрозуміла (чи згадала) що знаходжуся у багажнику авто. Двигун був вимкнений, і тому через хвилину я почула, як відкриваються дверцята і хтось крокую до мене. Сніг рипить під ногами, відкривається багажник і я бачу у сутінках обличчя свого колишнього чоловіка, таке знайоме, але оскаженіле від люті.
Я намагаюся борсатися і кричати, але в мене нічого не виходить. Обличчя чоловіка було кам’яним. Він схопив мене за волосся і витяг із машини. Намагаючись вирватися, я не втрималася на ногах і впала на сніг.
По щоках текли сльози, моментально замерзаючи на морозі. Я намагалася пручатися і кричати, поки чоловік волік мене кудись подалі від дороги, у кущі. Жах з новою силою захлиснув, коли попереду я побачила темну яму. Вона була глибокою, висотою, мабуть, в людський зріст. Очевидно, що цей виродок заздалегідь викопав її у цьому лісі для мене.
Він підтягнув мене до ями і в цей момент мені вдалося якось виплюнути ту ганчірку, що затикала мені рота.
Допоможіть! - на все горло заволала я, і мій крик луною повернувся до мене.
В цьому немає сенсу, люба - спокійно сказав мені такий знайомий і такий ненависний голос. Цього голосу я боялася вже багато років. Але водночас я його так любила. Любила настільки, що кожного разу після скандалу чи бійки знаходила виправдання і продовжувала жити із ним.
Я відчула різкий поштовх у спину і впала в яму. Якимось дивом встояла на ногах і подивилася в обличчя своєму кату:
Будь ласка, не треба, - вимовила я крізь сльози.
Закрий свій рот, - інтонація чоловіка змінилася і стала крижаною. Зазвичай вона була такою перед тим, як він починав мене бити.
Гіркий досвід не підвів і цього разу. Чоловік схопив мене за горло і почав стискати руки у шкіряних рукавичках. Мою шию ніби охопило полум’я. В голові запаморочилося, не вистачало кисню, в очах потемніло. Чому я раніше не цінувала цей дар - свіже повітря? Усе б віддала зараз, аби зробити ще один вдих.
Моя свідомість поступово згасала, разом із нею згасало і нестерпне відчуття болю в шиї. Нарешті я поринула у вже знайому темряву і прийшла до тями у власній машині, на водійському сидінні.
Господи, як добре, що все це сталося зараз, а не коли я завела машину і виїхала на дорогу. З жахом я скинула з себе чоботи, вибігла з машини і закинула їх у відкритий контейнер для сміття, що стояв біля під’їзду. Я майже на фізичному рівні відчувала від них загрозу і викинула кляті чоботи із секонд хенду, керуючись інстинктом самозбереження. Мені здавалося, що мою шию досі стискає залізна хватка пальців у рукавичках. І тому я не відчувала, що стою босоніж на снігу в десятиградусний мороз.
Не гаючи часу, я кинулася назад у під’їзд, через сходинку пострибала до дверей квартири. Забігла додому і розридалася. Роботу на сьогодні було скасовано. Подзвоню і скажу, що захворіла.
На щастя, мого хлопця не було вдома, він також працював, був на зміні. Це добре, не виникне зайвих питань. У купі з коробок та пакетів я не одразу знайшла жовтий пакет із написом “Дяекємо за покупку”. Так, це воно, чорні лофери, білі кросівки і чек. Глянувши на чек, я пригадала дивний магазин і слова дідуся, він щось казав про повернення.
Ні, я не хотіла назад тих копійчин, що віддала за взуття. Я хотіла просто зрозуміти, що це в біса за магазин і як це взуття з мертвих потрапило у продаж. Мене опанував гнів. Я нікому б не побажала відчути те, що відчула я. Таке взуття не повинно продаватися, його не можна купувати і носити. І якого біса я взагалі це все бачу?
У мені палало жагуче бажання справедливості. Схопивши пакет, я вибігла з дому, стрибнула у машину і поїхала в той магазинчик у підвалі. Він нікуди не зник і був відчинений. За касою так само сидів дідусь, і магазині було так само порожньо і пахло пилом та вживаними речима.
Повернення? - запитав дідусь, навіть не глянувши в мій бік, а лише почувши мої кроки.
Я мовчки поставила пакет на прилавок. Моє тіло все ще тремтіло. Дідусь зазирнув у пакет і нарешті глянув на мене:
Не вистачає ще однієї пари, - прошамкав він.
Мені не потрібні гроші - я його майже не слухала, - просто скажіть, що ви в біса робите? Навіщо ви продаєте людям це лайно?
В ви десь бачите тут людей? - запитав мене дідусь.
Я подивилась на порожній магазин і на прилавки, де стояли босоніжки, черевики, чоботи, кеди. Всі по одному. І схоже, що всі сорокового розміру. Мого розміру.
Дідусь продовжував.
Ну і як воно було? Як воно, ходити у їхньому взутті? Що ви відчували?
Я мовчала, чекаючи на пояснення, а не якісь дивні питання. Не дочекавшись моєї відповіді, дідусь продовжив:
Добре, я скажу все за вас. Смерть - це те, що буває з іншими. Коли людина опиняється на порозі смерті, вона найчастіше ладна віддати все, аби не йти у те незвідане, страх якого закладено природою. Але найчастіше вона вже не має вибору і не може повернути назад. Ви змогли. Змогли тричі. Невже так нічого і не зрозуміли за ці три рази?
Що я мала зрозуміти? - я сердилася на старого, який говорив загадками.
Я тут не продаю взуття. Я продаю дещо набагато цінніше. Я продаю цінність вашого життя. Вашого, а також життя кожної людини, що вас оточує.
Я відкрила рота, щоб спитати, навіщо він несе цю маячню. Але закрила його, не вимовивши ні звуку.
Раптом прийшло усвідомлення його слів, і я знову відчула страх. Мені стало якось незатишно, коли я осягла, скільки жаху і страждань приховано на цих полицях, під такими невинними на вигляд черевиками і босоніжками.
Я, мабуть, піду. Гроші залиште собі. - мені хотілося якнайшвидше вийти на вулицю і спокійно все обдумати, але за спиною я почула старечий сміх. Потім старий сказав:
Стійте. Тут не вистачає однієї пари. Навіщо ви викинули її в смітник?
Ну вважайте, що я повертаю дві пари, а не три. Або давайте я заплачу за ті чоботи, - знервовано промимрила я.
Дідусь знову зареготав, і мені стало моторошно від цього сміху. Але на цей раз мій жах був абсолютно реальним, він не мав нічого спільного з передсмертними жахами самогубця, школярки та дружини тирана.
Здається, ви так нічого й не зрозуміли, - сказав дідусь. - Мені не потрібно ваших грошей.
А що вам потрібно? - я втрачала терпіння.
Дідусь не відповів. Натомість він повільно встав, взяв пакет з лоферами і кросівками, і поставив один черевик і один кросівок на полицю. Потім вказав на порожнє місце, де колись стояв зимовий чобіт.
Тут має бути взуття. Ваше взуття. І колись воно тут обов’язково буде. У свій час.
Я похолола. Мені не хотілося вірити у те, що, як мені здавалося, хотів донести до мене продавець.
Ви ж не хочете сказати, що я маю?..
Саме це я і хочу сказати - спокійно відповів він.
Але чому я не можу знайти ті чоботи, які викинула на смітник? Ймовірно, вони ще там.
Ні, - відрізав дідусь. - Ті чоботи вже не ваші. Навіть якщо їх ще не знайшли якісь безхатьки і не приміряли, вони вже вам не належать, тому що ви злякалися смерті і викинули їх.
Я мовчала і усвідомлювала сказане. Моє серце починало битися все сильніше.
Коли це має статися? - у мене в роті пересохло, і замість звичного голосу вийшов якийсь пташиний писк.
У свій час. - спокійно одказав дідусь, - ніхто із нас не знає, як він помре. Але я обіцяю, що одного разу сюди зайде людина, яка купить вашу пару і побачить, якою була ваша смерть. Гарного вам дня. І дякую, що завітали до нас.
